«Та краще голим, ніж мертвим, — сказав він собі. — Навіть без корзна я лишаюся братчиком Королегвардії. Вона має це поважати. Я маю примусити її зрозуміти.» Йому не личило від початку дозволяти втягнути себе в цю справу. Та недарма співець колись сказав, що кохання робить дурня з кожного чоловіка.
Місто-тінь Сонцеспису часто здавалося покинутим у пеклі дня, коли самі лише мухи дзижчали запиленими вулицями. Та щойно наставав вечір — і ті самі вулиці поверталися до життя. Пан Арис чув тиху музику з-за забраних дерев’яними решітками вікон, які саме проминав; десь далі пальці вибивали на тамбурині швидкий лад танку списів, наповнюючи ніч шаленим серцебиттям. Там, де три провулки стрічалися коло другого зі Звивистих Мурів, постільна дівчина, вбрана лише у коштовності та запашну олію для тіла, закликала з балкону. Він кинув на неї погляд, згорбив плечі і попрямував далі — просто у щелепи вітру. «Ми, чоловіки, такі слабкі. Наші тіла зраджують навіть найгідніших.» Він пригадав короля Баелора Блаженного, який постував мало не до втрати свідомості, аби лише пригасити хіть, що гнітила і соромила його. Чи не варто і Арисові вчинити так само?
Під високо вигнутим одвірком стояв коротун, смажачи шматки змії на жарівниці та перевертаючи їх дерев’яними братками, щоб хрумтіли, але не горіли. Густий та гострий запах приправ змусив очі лицаря потекти слізьми. Найкращі приправи до зміїного м’яса мали в собі краплю отрути — таке він чув у тутешніх краях — на додачу до гірчичного сімені та драконового перцю. Мирцела звикла до дорнійських страв чи не швидше, ніж до свого дорнійського княжича, і час від часу пан Арис куштував якусь із них, щоб її потішити. Страви обпікали йому горлянку, змушували хапатися за глек із вином… а виходячи з тіла знизу, пекли чи не гірше. Проте його маленька принцеса їх обожнювала.
Він залишив її у замкових покоях схиленою над гральним столиком проти великого княжича Тристана — за роздумами, яку з розкішно оздоблених фігур посунути клітинами з нефриту, кривавнику та ляпис-лазуру. Повні вуста Мирцели були трохи розкриті, зелені очі зосереджено звужені. Гра називалася «цивасою». Вона приїхала до містечка Накот торговельною галерою з Волантису, а далі «сирітки» розповсюдили її у верхів’ях та пониззях Зеленокрівці. Дорнійський великокняжий двір за грою аж божеволів.
Що до пана Ариса, то він вважав за божевілля саму гру. В ній було десять різних фігур, кожна з різними властивостями та силами, і дошка змінювалася від одного двобою до іншого залежно від того, як гравці розташовували свої власні клітини. Княжич Тристан заповзявся до гри одразу ж, як спізнав, а згодом і Мирцела навчилася, щоб не пасти задніх. Їй не виповнилося ще одинадцяти років, нареченому було тринадцять, але останнім часом вона вигравала частіше, ніж програвала. Втім, Тристан не переймався.
Важко було уявити двох дітей, більше відмінних на вигляд. Він мав оливкову шкіру, пряме чорне волосся, вона — бліду, наче молоко, і копицю золотих кучерів. Світло і пітьма — наче королева Серсея і король Роберт. Лицар молився, щоб Мирцела знайшла більше втіхи у своєму дорнійському юнакові, ніж її мати — у штормовому князеві.
Пана Ариса бентежило, що він мусив залишити Мирцелу на самоті, хай навіть у безпеці замку. До її покоїв у Башті Сонця вели двоє дверей, і на кожних стояло двійко стражників — надвірних ланістерівських вояків, прибулих з Король-Берега, загартованих у битвах, суворих і непохитно вірних аж до кісток. Мирцела також мала при собі покоївок та септу Еглантіну, а великого княжича Тристана беріг його присяжний панцирний слуга, пан Гаскойн з Зеленокрівці. «Ніхто її не зачепить, — казав він собі, — а за два тижні ми безпечно поїдемо звідси.»
Принаймні так обіцяв йому великий князь Доран. Арис вразився, коли побачив, яким старим та немічним став дорнійський володар, але у слові великого князя сумніватися не міг.
— Перепрошую, що не міг прийняти вас аж дотепер, і навіть не мав нагоди познайомитися з принцесою Мирцелою, — мовив Мартел, коли Ариса запросили до його світлиці, — та сподіваюся, моя донька Аріана зробила вашу гостину в Дорні приємною.