Брієнна вдарила кобилу п’ятами і виїхала наперед.
— Ану пустіть її.
Її голос змусив стражників завагатися, і селянка зуміла вирватися з їхніх рук.
— То не твоя справа, дівко, — відповів один із вартових. — Не роззявляй рота і не втручайся.
Та замість послухати його поради Брієнна витягла меча.
— Отакої! — присвиснув десятник. — То в нас тут оголений клинок. Щось мені розбійниками засмерділо. А чи знаєш ти, що князь Тарлі робить розбійникам?
Він досі тримав у руці поцуплене з гарби яйце. Долоня стиснулася, білок з жовтяком потекли між пальців.
— Я знаю, що князь Рандил робить розбійникам, — відповіла Брієнна. — А ще я знаю, що він робить ґвалтівникам.
Вона сподівалася, що почувши ім’я свого володаря, вояки отямляться, але десятник лише струсив з руки розчавлене яйце та показав стражникам, щоб оточили вершницю. Брієнна побачила навколо себе сталеві вістря.
— То що ти там брехала, дівко? Що, кажеш, князь Тарлі робить…
— …ґвалтівникам, — закінчив гучніший голос. — Він відрізає їм яйця. Або відсилає на Стіну. Або робить і те, й інше. А злодіям ріже пальці.
З-під брамної башти виступив стрункий міцний молодик з мечем при поясі. Вапенрок на його обладунку колись був білий — і подекуди ще лишався таким поміж плям трави та засохлої крові. На грудях було нашито значка: брунатного оленя, упольованого, сплутаного та підвішеного під жердиною.
«Він.» Його голос був для Брієнни наче удар кулаком у живіт, обличчя — наче ніж у печінку.
— Пане Гайле, — сухо вимовила вона.
— Краще облиште її, хлопці, — мовив пан Гайл Добич. — Це ж Брієнна Краля, Тарфійська Діва, яка зарізала короля Ренлі та половину його Веселкової Гвардії. Вона така ж лиха вдачею, як бридка пикою, а бридкішої ви, мабуть, і не знайдете… хіба що тебе, Сцянику, але ж твого батька всі вважали за волохату зуброву дупу, тож тобі можна пробачити. А її батько — Вечерниця, господар на Тарфі.
Стражники зареготали, але галябарди підняли.
— Хіба ми не маємо її схопити, пане? — спитав десятник. — За вбивство короля Ренлі?
— З якого дива? Ренлі був бунтівник проти престолу. Як і всі ми — зрадники та свавільники. Але ж тепер ми вірні слуги короля Томена. — Лицар махнув селянам, щоб їхали крізь браму. — Яйця покажи управителеві його вельможності — він, певно, зрадіє. Знайдеш його на базарі.
Старий приклав кісточки пальців до лоба у вітанні.
— Дякую, мосьпане. Ви правдивий лицар, кожен побачить. Ходімо, жінко.
Вони знову взялися до гарби і покотили її з гуркотом крізь браму. Брієнна рушила ристю услід; за нею потрусив Подрік. «Правдивий лицар, авжеж» — похмуро подумала вона, суплячи брови.
Опинившись усередині міста, вона натягла повід. Ліворуч виднілася зруйнована стайня, за нею — брудний провулок. Навпроти через вулицю на високому ґанку бурдею стояли три напіводягнені повії, перешіптуючись одна до одної. Одна трохи скидалася на табірну дівку, яка колись підходила до Брієнни з питанням, що у неї в штанях: прутень чи піхва.
— Оте опудало в нього під дупою — чи не найбридкіша коняка, що я бачив, — мовив пан Гайл про Подрікового коня. — Дивно, чому на ньому не сидите ви, ласкава пані. До слова, чи не хочете подякувати мені за порятунок?
Брієнна стрибком злетіла з кобили. На зріст вона була вища за пана Гайла на голову.
— Одного дня я подякую вам, пане, у добрячому бугурті.
— Як подякували Рудому Ронетові? — зареготав Добич.
Сміх він мав гучний, запальний, навіть милозвучний, хоча не міг похвалитися вродою. Колись Брієнна вважала це обличчя з карими очима, шапкою кошлатого брунатного волосся та невеличким рубцем біля лівого вуха простим і чесним, поки не дізналася правду. Підборіддя лицар мав з серпиком, ніс — кривуватий, але сміявся часто і приємно для вуха.
— Чи не слід вам іти охороняти браму?
У відповідь він невдоволено скривився.
— Мій брат у перших Алин ловить розбійників десь по лісах. Мабуть, скоро повернеться з головою Хорта, вкритий славою та надутий, мов булька. А мене приречено стовбичити на тій брамі — завдяки вам. Сподіваюся, ви задоволені, кралечко. До речі, що ви тут шукаєте?
— Стайню — поставити коня.
— Отам проти східної брами є одна. А цю спалено.
«Без тебе бачу.»
— Ви сказали тим стражникам… так, я була поруч із королем Ренлі в мить його смерті, але його, пане, вбила якась химородь. Присягаюся в тім на своєму мечі.
І поклала руку на руків’я, готова битися, якщо Добич у вічі звинуватить її в брехні.