— Може, й так. А те, що Веселкову Гвардію порізав Лицар Квітів, я знаю краще за вас. Бо з найліпшим вашим щастям ви б перемогли хіба що пана Емона — він був похапливий боєць і швидко стомлювався. Але Ройса? Оце вже ні. Пан Робар був удвічі кращий за вас мечник… та ви ж, до речі, не мечник, хіба не так? Мечниця, мечниха… цікаво, яким словом вас називати? А ще цікавіше: які справи привели Діву до Дівоставу?
«Шукаю свою сестру, дівчину тринадцяти років» — мало не відповіла Брієнна, але ж пан Гайл мав знати, що сестер у неї нема.
— Мушу знайти одного чоловіка в закладі «Смердюча гуска».
— Я гадав, Брієнна-Краля не шукає собі чоловіків. — Посмішка лицаря мала в собі щось зловісно-лукаве. — «Смердюча гуска», кажете? Це місце я знаю… і знаю, чим воно смердить. Це шинок біля гавані. Та спершу ви підете зі мною до його вельможності князя.
Пана Гайла Брієнна не боялася, але ж він належав до старшини при Рандилі Тарлі. Варто було йому свиснути — і на поміч та захист примчала б сотня стражників.
— Мене мають ув’язнити?
— За віщо, за Ренлі? Ой, та кому він треба? Відтоді ми змінили королів, дехто — двічі. Ніхто не згадає, ніхто не заплаче. — Він легенько поклав їй долоню на плече. — Сюди, якщо ваша ласка.
Брієнна рвучко вивільнилася.
— Буду вдячна, якщо ви мене не торкатиметеся!
— Нарешті хоч якась дяка, — вишкірився лицар у лукавій посмішці.
Коли вона востаннє бачила Дівостав, місто лежало в руїнах, зі спустошеними вулицями та спаленими домівками. Зараз вулиці повнилися дітьми та пацями, більшість спалених будівель розвалили та розтягли на каміння. Де стояли одні будинки — там посадили городи; місце інших зайняли шатра лицарів та намети купців. Брієнна побачила, як зводять нові домівки, як замість погорілого дерев’яного заїзду постає кам’яний, помітила новий череп’яний дах на міському септі. У прохолодному осінньому повітрі гучно бриніли пилки, стукотіли молотки. Чоловіки, хекаючи, переносили вулицями великі колоди, провулками візники пропихали вози з камінням. Багато з робітників мали на грудях значки з мисливцем.
— Місто відбудовують вояки? — перепитала зачудована Брієнна.
— Вони б, певно, охочіше кидали кості, цмулили вино і гойдали шльондр. Але князь Тарлі тримається думки, що ревна праця покращує звичаї.
Брієнна чекала, що її поведуть до замку. Натомість Добич супроводив їх з Подріком до гавані, де панувало пожвавлення. Втішно було бачити, що до Дівоставу повертаються купці та крамарі. У порті стояли галера, галеас, великий двощогловий коч, зо два десятки рибальських байдаків. Далі на затоці виднілися ще рибалки. «Якщо у «Смердючій гусці» нічого не знайдеться, сяду на корабель» — вирішила Брієнна. До Мартинова було зовсім недалечко, а звідти легко дістатися і Соколиного Гнізда.
Князь Тарлі знайшовся на рибному базарі за чиненням правосуду. Коло води звели великий поміст, з якого пан князь міг дивитися згори на людей, звинувачуваних у злочинах. Ліворуч стояла довга шибениця зашморгів на двадцять, хоча трупів там висіло лише чотири; один виглядав свіжим, інші три — не надто. З підгнилих решток одного з них віддирав смужки плоті чималий гайворон. Решта гайвороння розлетілася, сторожко озираючись на юрбу міщан, що зібралася у сподіваннях повитріщатися на чиюсь страту.
Князь Рандил поділяв поміст із князем Мутоном — блідим, м’якотілим, опасистим чоловіком у білому жупані, чорних штанях та горностаєвій делії, скріпленій червоно-золотою застібкою в подобі лосося. Тарлі мав на собі кольчугу, виварену шкіру та панцирного нагрудника сірої криці. Над лівим плечем визирало руків’я обіручного меча. «Серцерубом» звався той меч, гордість їхнього вельможного дому.
Судді саме слухали молодика у киреї грубого сукна, накинутій на брудну шкірянку.
— Я нікому зла не робив, м’сьпане, — почула Брієнна його слова. — Я взяв лише те, що септони кинули, коли тікали. Як здумаєте відняти за те пальця — воля ваша.
— Так, звичай приписує віднімати пальця в крадія, — суворо відповів князь Тарлі, — але хто краде з септу, той краде в богів.
Князь обернувся до сотника сторожі.
— Сім пальців. Великі залишити.
— Сім?! — зблід з лиця злодій.
Коли стражники схопили його, він намагався опиратися, але слабенько — так, наче вже був скалічений. Дивлячись на нього, Брієнна мимохіть пригадала пана Хайме — як той кричав, коли арах Золло упав донизу.
Наступний чоловік був хлібопека, якого винуватили у домішуванні тирси до борошна. Князь Тарлі присудив йому сплатити п’ятдесят срібних оленів. Хлібопека заприсягнувся, що й близько не має стільки срібла — тоді його вельможність наказав дати йому один удар батогом за кожну несплачену монету.