Наступною судили кощаву та страшну на пику хвойду; вона подарувала непристойну хворобу чотирьом воякам Тарлі.
— Вимийте їй сором лужним розчином і киньте до підземелля, — наказав Тарлі.
Повію, що верещала та лила сльози, потягли геть, і тут його вельможність князь помітив Брієнну скраю натовпу між Подріком та паном Гайлом. Він насупився, але у очах не промайнуло ані натяку на впізнання.
Наступним вивели жегляра з галеасу. Його звинувачував лучник залоги князя Мутона з перев’язаною рукою та лососем на грудях.
— З ласки ясного пана, оцей мугиряка мені ножа в руку встромив. Казав, наче я йому в кості мухлюю.
Князь Тарлі перевів очі з Брієнни на людей перед ним.
— А ти мухлював?
— Ні, м’сьпане, хіба ж я… та нізащо!
— За крадійство я забираю пальця. За брехню мені в очі — вішаю. Чи слід мені прохати показати кості?
— Кості? — Лучник зиркнув на Мутона, але його князь байдуже роздивлявся рибальські човни на затоці. Стрілець ковтнув і відповів: — Ну може, я… ну кості, мені з ними щастить, але я…
Тарлі почув достатньо.
— Заберіть мізинця. Хай сам вибере, з якої руки. Долоню іншої пробити цвяхом. — І підвівся з місця. — Відженіть решту назад до підвалу. Розгляну їхні справи назавтра.
Князь обернувся і махнув рукою до пана Гайла. Брієнна пішла слідом.
— Ясний пане, — привіталася вона, ставши перед князем, і знову відчула себе восьмирічною дівчинкою.
— Ласкава панно. Як сталося, що ми… маємо честь вас бачити?
— Мене надіслали шукати… — Вона завагалася.
— Як ви маєте його шукати, коли не знаєте імені? Це ви вбили князя Ренлі?
— Ні.
Тарлі зважив її слова. «Судить мене, наче отих посполитих.»
— Ні, — мовив він нарешті, — лише дозволили йому померти.
Ренлі помер у неї на руках, кроплячи їх кров’ю свого життя. Брієнна зіщулилася.
— То була чорна химородь. Я ніколи…
— Ви ніколи? — Голос його раптом нагадав батіг. — О так. Ви ніколи б не мали вдягати кольчугу і вішати меча на пояс. Це війна, а не свято на обжинки! Богами клянуся, я мав би скрутити вас і запхати на корабель до Тарфу.
— Вчините так — відповісте престолові! — Голос її пролунав пискляво, по-дівчачому. А вона ж хотіла додати йому суворої безстрашності. — Подріку! В саквах ти знайдеш грамоту на пергамені. Принеси її панові князю.
Тарлі узяв грамоту, розгорнув, суплячи брови.
— У королівській справі. Якій саме?
«За брехню мені в очі — вішаю.»
— Санса Старк.
— Якби панна Старк тут з’являлася, я б знав. Ладен закластися — вона втекла до себе на північ. Напевне, сподівається знайти прихисток у когось із батькових значкових. Хай молиться, щоб не схибити у виборі.
— Вона могла поїхати в Долину, — почула Брієнна мимохіть вимовлені власні слова, — до сестри матері.
Князь Рандил кинув на неї зневажливий погляд.
— Пані Лізи вже нема серед живих. Якийсь співець зіпхнув її з гори. Тепер у Соколиному Гнізді на господарстві сидить Мізинець… але довго, мабуть, не засидиться. Панство Долини не з тих, щоб кланятися блазнюватому випанкові, який вміє лише мідяки рахувати.
Князь віддав їй назад грамоту і промовив:
— Ідіть, куди хочете, і робіть, що душа велить… але якщо вас зґвалтують, не біжіть до мене по суд та справедливість. Бо ви своїми дурницями нічого кращого не заслужили.
Його погляд ковзнув по панові Гайлу.
— А вам, пане лицарю, слід бути при вашій брамі. Я ж вас там поставив очільником варти, хіба ні?
— Поставили, мосьпане, — відповів Гайл Добич, — але я подумав…
— Забагато думаєте! — перервав його князь Тарлі, віддаляючись швидким кроком.
«Ліза Таллі померла.» Брієнна стояла під шибеницею, стискаючи в руці свою безцінну грамоту. Натовп розійшовся хто куди, гайвороння повернулося до учти. «Співець зіпхнув її з гори.» Невже сестрою пані Кетлін теж пообідали гайворони?
— Ви, панно, питали про «Смердючу гуску», — нагадав пан Гайл. — Якщо ваша ласка, можу вас туди…
— Повертайтеся до брами.
Обличчям лицаря майнуло роздратування. «Просте обличчя, та не таке вже й чесне.»
— Воля ваша.
— Саме так.
— То була лише гра. Якось згаяти час. Ми не хотіли нікому зла. — Він завагався. — А Бен загинув, до речі. Зарубали його на Чорноводі. Пацюра теж, і Віла Гайстра. А Маркові Мулендору завдали рани, що коштувала йому руки.
«То й добре, — кортіло сказати Брієнні. — Сам заслужив.» А потім пригадала, як Мулендор сидів ззовні свого шатра з мавпочкою на плечі, вдягненою в крихітну кольчужку, як вони кривили смішні мармизи одне до одного. Що сказала про них Кетлін Старк тієї ночі у Лихомості? «Лицарі літа»? А потім літо скінчилося, настала осінь, і ось вони падають на землю один за одним, наче листя з дерев…