Сем досі пам’ятав м’який дотик материної руки, коли вона витирала йому сльози мереживною хустинкою.
— Бідолашний мій Семику, — мурмотіла вона. — Бідолаха мій, горопаха.
«Добре буде побачити матінку знову, — подумав він, чіпляючись за поручні облавку «Коса» та дивлячись, як хвилі б’ються на кам’яному березі. — Як побачать мене у чорному строї, то може, навіть пишатимуться. «Я тепер чоловік, мамо, — скажу я їм, — я шафар і воїн Нічної Варти. Браття інколи кличуть мене Семом Смертяним.» А ще зустрінуся з сестрами та братом Діконом. «Ось бачите, — скажу я їм, — нарешті я на щось згодився».»
Але ж якщо поїхати до Рогошпилю, то можна здибати там батька. Від самої думки Сема знову знудило, він перехилився через облавок і виблював, та на щастя, хоч не на вітер. Цього разу він обрав правильний бік — чого-чого, а блювати він потроху вчився.
Принаймні він так думав доти, доки «Кіс» не залишив землю позаду і не рушив на схід через затоку до берегів Скагосу.
Острів лежав коло виходу з Тюленячої затоки, був чималий на розмір, гористий та скелястий — сувора, негостинна земля, населена лютими дикунами. Сем читав, що тамтешній люд живе у печерах і похмурих гірських твердинях, а битися на війні їздить верхи на великих кошлатих однорогах. Прадавньою мовою слово «Скагос» означало «камінь», тому скагосці величали себе «каміняками». Але сусіди-північани кликали їх скагами, і то без великої любові. Століття тому острів повстав проти влади північних господарів; придушувати повстання довелося кілька років, поклавши на це життя князя на Зимосічі та кількох сотень його служивих вояків. У піснях подеколи згадувалося, що скаги мали звичку до людожерства — їхні воїни, мовляв, їли серця та печінки убитих ворогів. За стародавніх часів скагосці перепливли до сусіднього острову Скане, схопили тамтешніх жінок, вирізали чоловіків і влаштували на всипаному камінням березі бенкет з людської плоті, що тривав зо два тижні. Відтоді й до сьогодення Скане лишався безлюдним.
Дареон теж знав усі ті пісні. Коли з моря постали сірі примарні скелі Скагосу, він з’явився поруч із Семом на носі «Косу» і мовив:
— Якби ж була божа ласка, щоб хоч краєм ока побачити однорога.
— Якщо буде капітанова ласка, то ми й близько не підійдемо. Навколо Скагосу вирують зрадливі течії, а під водою ховаються скелі, що розтрощать корабель, наче яйце. Але не кажи Йолі — вона вже й так налякана.
— І вона, і той її верескливий вилупок. Не знаю, хто голосніший. Він припиняє квилити, тільки коли йому цицьку в рота пхнеш. А тоді рюмсати починає вона.
Сем це теж помітив.
— Може, дитина робить їй боляче, — мляво мовив він. — Якщо в нього зуби ріжуться…
Дареон смикнув одним пальцем струни лютні, бренькнувши щось насмішкувато-презирливе.
— Я гадав, дичаки трохи хоробріші.
— Вона хоробра! — заперечив Сем, хоча й мусив подумки зізнатися, що не бачив Йолю ще ніколи в такому розпачливому стані. Найчастіше вона ховалася у темряві свого помешкання, та очі в неї завжди червоніли, а щоки спливали слізьми. Коли ж Сем питав, у чому справа, дівчина лише трусила головою, лишаючи йому шукати відповіді самотуж.
— Вона просто боїться моря, нічого такого, — казав він Дареонові. — Перш ніж прийти на Стіну, вона знала лише Крастерів Дитинець і пущу навколо нього. Мабуть, і на три версти не відходила звідти, де народилася. Добре знає струмки та річки, але ніколи не бачила навіть озера, доки ми на нього не натрапили. А море… море — річ страшна і неосяжна.
— Та ми ж навіть не втрачали берега з очей.
— Скоро втратимо. — Про таке й самому Семові думати не хотілося.
— Авжеж трохи води не злякає нашого Смертяного!
— Та не злякає, — збрехав Сем, — мені що, я звичний. Але Йоля… от якби ж ти заспівав їй якихось колискових, щоб краще приспати дитину…
Дареон скривив вуста у зневазі.
— Хай спершу запхає корка їй у дупу. Смердить так, що й до дверей не зайдеш.
Наступного дня почався дощ, море захвилювалося.
— Краще нам піти униз, там сухо, — мовив Сем до Аемона, та старий маестер лише посміхнувся і відповів:
— Мені дощик на обличчі до смаку, Семику. Так, наче сльози течуть. Дозволь мені ще трохи тут посидіти, благаю. Я так давно не плакав слізьми.
Якщо маестер Аемон, старий та кволий, мав намір залишитися на чардаку, то Сем не мав вибору, крім як лишитися при ньому. І сидів коло старого мало не годину, загорнувшись у кобеняка і відчуваючи, як потроху просякає тихим упертим дощем до шкіри та кісток. Але Аемон, здавалося, ледве відчував воду з неба. Раптом він зітхнув і заплющив очі; Сем підсунувся ближче, щоб затулити старого від найгіршого вітру. «Він муситиме попрохати мене звести його вниз, — сказав собі Сем. — Неодмінно попрохає.» Але зрештою не попрохав навіть тоді, коли вже грім гримів десь на сході.