— Треба ховатися унизу! — мовив Сем, тремтячи усім тілом.
Маестер Аемон не відповів, і тільки тоді Сем усвідомив, що старий заснув.
— Маестре! — покликав Сем, лагідно струшуючи його за одне плече. — Маестре Аемоне, прокидайтеся!
Білі сліпі очі Аемона розплющилися.
— Яйку? — запитав маестер, а щоками його спливав дощ. — Яйку, мені наснилося, що я старий та немічний.
Сем не знав, що йому робити. Тоді став на коліна, підхопив старого на руки і поніс донизу. Сем ніколи не вважав себе дужим, а дощ, який всотався у чорні шати маестра Аемона, зробив його вдвічі важчим — і все ж старий здався йому сухим та легеньким, наче мала дитина.
Коли він пропхався до бесіди з Аемоном на руках, то побачив, що Йоля дозволила усім свічкам вигоріти і згаснути. Немовля спало, а дівчина скрутилася у кутку і тихенько схлипувала у складки великого чорного кобеняка, подарованого Семом.
— Допоможи! — поспіхом закликав він. — Треба висушити його і зігріти.
Йоля негайно схопилася з місця; разом вони вийняли старого маестра з вогкого одягу і сховали під купу хутра. Проте шкіра його лишилася вологою та холодною на дотик, наче в морської тварини.
— Лізь до нього! — звелів Йолі Сем. — Обійми його, зігрій своїм тілом. Треба ж якось його зігріти!
І це вона теж виконала, не заперечивши ані словом, хоча й не припиняла схлипувати.
— Де Дареон? — запитав Сем. — Усім буде тепліше, якщо зібратися докупи. Його теж треба до нас.
І посунув нагору шукати співця — аж раптом чардак спершу піднявся під ногами, а тоді упав униз. Йоля заскиглила, Сем втратив рівновагу, гепнувся і добряче забився, а немовля прокинулося і заверещало.
Поки Сем намагався підвестися на ноги, накотила друга хвиля. Корабель хитнувся, Йолю жбурнуло йому в обійми, і дівчина вчепилася у Сема так люто, що йому аж подих урвався.
— Та не лякайся, — вичавив він із себе. — Це ж лише пригода на морі. Одного дня розкажеш про неї синові.
Почувши це, Йоля щосили увіп’ялася нігтями йому в руку, здригнулася, а потім шалено затрусилася у нападі плачу. «Хай що скажу — їй тільки гірше.» Сем міцно пригорнув дівчину і раптом усвідомив, як щільно до нього притиснулися її груди. Незважаючи на переляк, цього було досить, щоб він затвердів унизу. «Вона відчує» — присоромлено подумав він, але якщо і відчула, то сама пригорнулася ще щільніше.
Відтак дні полетіли один за одним, нічим не вирізняючись. Сонце на небі не з’являлося, дні стояли сірі, ночі — чорні, хіба що блискавка час від часу підпалювала небо над скелями Скагосу. Подорожні голодували, та ніхто не хотів ані тріски брати до рота. Капітан вибив дінце з барильця вогневина, щоб зміцнити дух і підбадьорити тіла веслярів. Сем спробував хильнути трохи і зітхнув утішено, коли гарячі звивисті змії поповзли йому горлом та грудьми. Дареонові напій теж припав до смаку, і надалі його нечасто бачили тверезим.
Вітрила підіймали та опускали; одне відірвалося від щогли і полетіло геть, наче великий сірий птах. Коли «Кіс» огинав південне узбережжя Скагосу, їм у очі вкинулася розтрощена на скелях галера. Частину жеглярів теж вимило на берег; віддати їм шану зібралося гайвороння та краби.
— Надто близько, дідько мене забери! — гарчав Старий Просіл. — Раз дмухне як слід, і ми лежатимемо на тому березі поруч з ними!
Незважаючи на втому, веслярі налягли на весла, і корабель потроху вибрався на південь у відкрите море, лишивши за собою від Скагосу лише кілька темних цяток у небі — хтозна, чи верхівок скель, а чи верхівок штормових хмар. Після того вони мали вісім днів та сім ночей спокійного плавання без хвилювань і негараздів.
А потім накотили шторми — ще гірші, ніж раніше.
Чи були то три шторми, а чи один, з перервами на тишу? Сем не дізнався, хоча й намагався зрозуміти все, що відбувалося навколо. Одного разу, коли всі вони купчилися у бесіді, Дареон заволав на нього:
— Чи тобі не байдуже?!
«Байдуже, — хотів відповісти Сем, — та поки я думаю про таке, мені нема коли думати про потоплеників, нудоту і дрижаки маестра Аемона.»
— Байдуже, — спромігся таки вичавити з себе Сем, але решту його слів проковтнув грім, а чардак смикнувся під ногами і зронив його набік.
Йоля схлипувала, немовля верещало, а понад усім чулося ревище Старого Просола — битого морем, гартованого капітана, який зазвичай не казав майже ні слова, та зараз шпетив своїх жеглярів на всю губу.