— І ти ніколи не вгадаєш, братику, як вони назвали малого вилупка.
— Пригадую, вони хотіли назвати його Тайвином.
— Хотіли, але я заборонила. Сказала Фалисі, що не дозволю поганити шляхетне ім’я нашого батька, ліплячи його до байстрюка, народженого від невідомого свинаря і потворної безтямної корови.
— Пані Стокварт наполягає, що ім’я дитини — то не її вигадка, — втрутився великий маестер Пицель. Краплі поту вкривали його зморшкувате чоло. — Пише, що вибір зробив чоловік Лолиси. Отой Брон, він… здається, він…
— Тиріон! — спробував Хайме. — Він назвав дитину Тиріоном.
Старий затрусив головою на знак згоди, водночас витираючи піт з лоба рукавом ряси.
Хайме мимоволі засміявся.
— Ось бачиш, мила сестро! Ти усюди шукала Тиріона, а він ховався у череві Лолиси!
— Дотепно. Ви з Броном обидва такі дотепні. Мабуть, байстрюк зараз смокче вим’я Лолиси Недолугої, а сердюк витріщається і хихотить зі своєї зухвалості.
— Можливо, дитина навіть має якусь подібність до вашого брата, — припустила пані Добромир. — Хтозна — може, вона скалічена, спотворена чи позбавлена носа.
І засміялася своїм низьким горловим сміхом.
— Треба надіслати любій дитинці подаруночок! — оголосила королева. — Чи не так, Томене?
— Так, матінко! Наприклад, кошеня!
— Краще левеня, — посміхнулася пані Добромир. В її усмішці читалося: «і нехай вирве малому горлянку».
— Я мала на увазі інший подарунок, — мовила Серсея.
«Радше за все, нового вітчима.» Хайме добре знав вираз у сестриних очах — бачив його вже раніше, а востаннє на Томеновому весіллі, де сестра спалила Башту Правиці. Зелені відблиски шал-вогню омивали обличчя глядачів, і всі вони виглядали гнилими мерцями, жвавим натовпом упирів-трупоїдів — хай подекуди і нічогеньких на вроду. Та навіть у похмурому сяйві Серсея була прекрасна — очей не відірвеш. Вона стояла, тримаючи руку на грудях, розтуливши вуста, сяючи зеленими очима. «Плаче» — усвідомив тоді Хайме, але не зміг зрозуміти, від горя чи від захвату.
Видовище наповнило його душу неспокоєм, бо надто вже нагадало про Аериса Таргарієна і його хворобливе збудження при вигляді вогню. Адже король не має таємниць від своєї Королегвардії. Стосунки між Аерисом та його королевою впродовж останніх років правління були напружені украй. Спали вони окремо, та й удень намагалися уникати один одного. Але щоразу, як Аерис віддавав когось вогню, королева Раела вночі мала гостя в своїй опочивальні. Того дня, коли король спалив Правицю булави та кинджала, коло дверей королеви стояли на варті Хайме і Джон Даррі, а за дверима король отримував свою насолоду.
— Ти робиш мені боляче! — чули вони вереск Раели крізь дубові двері. — Боляче!
На власний подив і острах, чути її Хайме було навіть тяжче, ніж вереск спалюваного князя Челстеда.
— Ми ж присягалися захищати і її теж! — нарешті вичавив із себе Хайме.
— Присягалися, — погодився Даррі, — але не від нього.
Опісля Хайме лише раз бачив Раелу — того ранку, коли вона відбула на Дракон-Камінь. Королева мала на собі кирею з каптуром; сховавши обличчя, вона хутко видерлася до королівського каравану, який мав відвезти її униз Аегоновим пагорбом до корабля, що чекав коло пришибів. Хайме чув, як шепотілися дівчата її почту: мовляв, королеву неначе подер звір — подряпав пазурями стегна, покусав груди. «Вінценосний звір» — подумав тоді Хайме.
Зрештою Навіжений Король перетворився на жалюгідне нажахане створіння і більше не дозволяв у своїй присутності жодного гострого леза, крім мечів Королегвардії. Немита борода висіла клаптями, плутанина срібно-золотого волосся спадала аж до пояса, нігті на руках перетворилися на жовті потріскані пазурі вершків у п’ять завдовжки. Але гострі леза все одно мучили його. Ті леза, уникнути яких він ніяк не міг — клинки Залізного Престолу. Руки та ноги короля завжди були вкриті рубцями та напівзагоєними ранами.
«Хай королює над спаленими кістками та печеним м’ясом, — пригадав Хайме, роздивляючись посмішку сестри. — Хай владарює над попелом і приском.»
— Чи не дозволять ваша милість, — запитав він, — перемовитися наодинці?
— Дозволю. Томене! Саме час твого щоденного уроку. Іди разом із великим маестром.
— Так, матінко. Ми вивчаємо житіє Баелора Блаженного.
Пані Добромир також попрощалася, поцілувавши королеву в обидві щоки.
— Чи бажають ваша милість, щоб я повернулася до вечері?