— Кожен чоловік має програти битву замолоду, щоб не програти війну на схилі літ. Сподіваюся, ти не прийшла заявити права на престол?
Аша піддражнила його посмішкою.
— А раптом прийшла?
— Багато людей ще пам’ятають тебе крихітним дівчам, що плавало голяка у морі та гралося в ляльки.
— В сокири я теж гралася.
— Так, гралася, — визнав Віктаріон, — але жінці потрібен чоловік, не престол. Коли я стану королем, то знайду тобі належну пару.
— Мій дядьо такий добрий. А чи знайти вам гарненьку дружину, коли я стану королевою?
— Мені не щастить з дружинами. Чи довго ти вже тут?
— Досить довго, щоб побачити: дядечко Мокрочуб розбурхав більше, ніж сподівався. Тепер і Трим хоче заявити права, а від Тарле Тричі-Потоплого чули, що справжнім спадкоємцем чорного роду є Марлон Вольмарк.
— Король має походити з кракенів.
— Вороняче Око — з кракенів. Старший брат має перевагу над молодшим. — Аша нахилилася ближче. — Але я вродилася від лона короля Балона, тому мої права вищі за вас обох. Слухайте, дядечку…
Зненацька навколо настала тиша. Співи обірвалися, Малий Ленвид Темній опустив скрипку, люди почали обертатися. Завмер навіть стукіт мисок та ножів.
До бенкетного шатра увійшло з тузінь новоприбульців. Віктаріон побачив Гостропикого Джона Мрава, Торвольда Бурозуба, Ліворукого Лукаса Кидя. Гермунд Ботлик схрестив руки на визолоченому панцирі, якого зняв з ланістерівського капітана під час першого повстання Балона. Поруч став Косовид з Косача. Позаду виднілися Кам’яний Кулак, Квелон Покір та Рудий Весляр з довгими вогняними косами. Був там і Ральф Чабан, і Ральф із Княж-Пристані, і К’ярл Роб.
А посеред них — Вороняче Око, Еурон Грейджой.
«Анітрохи не змінився, — подумав Віктаріон. — Такий самий, як того дня, коли посміявся з мене і поїхав геть.» Еурон був найпоказніший вродою з синів князя Квелона, і за три роки у вигнанні його врода не змарніла. Волосся він мав чорне, мов море опівночі, без жодної сивої волосини, а обличчя над ошатною темною бородою лишилося гладким та білошкірим. Ліве око Еурона вкривала чорна шкіряна латка, але праве сяяло блакиттю, наче літнє небо.
«Його усміхнене око» — подумав Віктаріон, а вголос мовив:
— Вороняче Око.
— Король Вороняче Око, — усміхаючись, виправив Еурон. Вуста його у світлі ліхтаря виглядали темно-синіми, схожими на синці.
— Не маймо іншого короля, ано король-вічем обраного! — підвівся з місця Мокрочуб. — Не може безбожник…
— …сидіти на Морекамінному Престолі, авжеж. — Еурон окинув поглядом намет. — Але так сталося, що віднедавна я часто сиджував на Морекамінному Престолі. І не чув божих заперечень. — Його усміхнене око яскраво блищало. — Та й хто знає про богів більше за мене? Кінські боги і вогняні боги, зроблені з золота боги з коштовними очима, різьблені з кедрового дерева боги, вирубані просто у скелях боги, невидимі повітряні боги… я знаю їх усіх. Я бачив, як люди прикрашали їх квітами, як випускали на їхню честь кров з биків, кіз або малих дітей. Я чув молитви до них півсотнею різних мов. Зціли мою суху ногу, примусь красну діву мене покохати, даруй мені здорового сина… Врятуй мене, настав на шлях істини, зроби мене багатим… захисти мене! Захисти від ворогів, від темряви, від крабів у череві, від коневладців, від людоловів, від сердюків на моєму порозі. Захисти мене від «Тиші»!
Еурон засміявся.
— Безбожник?! Що ти таке кажеш, Аероне? Та я найпобожніший з усіх, хто ставив вітрило! Ти, Мокрочубе, служиш одному богові, а я прислужився десяти тисячам! Бо від Ібу до Асшаю люди, забачивши мої вітрила, починали молитися своїм богам.
Жрець підняв кощавого пальця.
— Вони моляться деревам, золотим бовванам та цапоголовим почварам! Хибним та облудним…
— Таки-так, — перервав його Еурон, — і за цей прикрий гріх я вбиваю їх усіх. Проливаю їхню кров на море, а їхніх верескливих жінок засіваю власним сім’ям. Їхні дрібні божки не в змозі мене зупинити, тож ясна річ — вони хибні. Бачиш, Аероне: я вірніший нашій вірі навіть за тебе. Може, це ти мусиш стати переді мною на коліна і просити благословення?
Рудий Весляр гучно зареготав, і до нього приєдналося багато інших.
— Йолопи! — мовив жрець. — Йолопи, жалюгідні роби та сліпці — ось ви хто. Невже ви не бачите, хто перед вами?
— Король! — відповів Квелон Покір.
Мокрочуб плюнув на землю і вийшов геть у нічну пітьму.
Коли він пішов, Вороняче Око обернув своє усміхнене око на Віктаріона.
— Великий керманичу, хіба не маєте ви привітань для брата, що довго блукав світом, а тепер повернувся? А ти, Ашо? Як ся має твоя вельможна матінка?