Темні хмари летіли за вітром, коли перше світло пролилося на землю та води. Чорні небеса стали сірими, наче кремінь; чорне море перетворилося на сіро-зелене; чорні гори Великого Вику за затокою набули синьо-зеленої барви смерек, що росли на їхніх схилах. У світ потроху повернулися кольори, а заразом піднялися і заплескали за вітром сотні прапорів та корогв. Аерон уздрів срібних рибок Ботликів, кривавий місяць Витягів, темно-зелені дерева Косовидів. Побачив бойові роги, китів та коси… і зусібіч — великих золотих кракенів. Під прапорами заметушилися роби та дружини з солі, заходилися дмухати на жарини багать, патрати рибу на сніданок для капітанів та королів. Вранішнє світло торкнулося каменястого берега; Аерон побачив, як панство та вояцтво потроху прокидається од сну, відкидає ковдри з тюленячих шкур і вимагає свій перший ріг пива. «Пийте досхочу, — подумав він, — сьогодні нам Божу справу робити.»
Море теж хвилювалося. Здіймався вітер, зростали хвилі, водограї бризок розбивалися на коробах лодій. «Потоплий Бог прокидається» — подумав Аерон. Він чув, як божий голос наливається силою з глибин моря. «Я буду сього дня з тобою, мій сильний та вірний слуга, — проказував голос. — Не сидіти безбожникові на моєму Морекамінному Престолі.»
Саме тут, під брамою з ребер Нагги, його знайшли потопельники — випростаного та суворого, з чорним волоссям, розвіяним за вітром.
— Уже час? — запитав Рус.
Аерон кивнув головою і відповів.
— Час. Ідіть і закликайте.
Потопельники підняли кийки з плавникового дерева і почали стукотіти ними один об одний, сходячи додолу з верхівки пагорба. До них приєдналися інші; стукіт лунав берегом далі й далі, перетворюючись на страхітливий гуркіт, наче сто дерев гамселили одне одного гіллям по стовбурах. Залунали й тулумбаси: «бум-бум-бум-бум-бум, бум-бум-буум-буум-бууум». Заревів бойовий ріг, потім другий. «Га-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у.»
Люди покидали свої вогнища і почали стікатися до кісток палат короля Герея: веслярі, стернові, вітрильні майстри, корабельні будівничі, воїни з сокирами, рибалки з тенетами. Хтось мав у своїй службі робів-бранців, інші — дружин з солі. Деякі, надто часто бувавши у зелених землях, тримали при собі маестрів, співців, лицарів. Посполиті скупчилися великим серпом навколо підошви пагорба; ззаду них юрмилися роби, діти і жінки. Капітани та королі піднялися вище схилом. Аерон Мокрочуб побачив веселуна Сігфрі Голодріва, Андріка Несміянця, лицаря Харраса Харла. Князь Баелор Чорноплив у соболиному кожусі стояв поруч зі старійшиною Мурованців у тюленячих шкурах. Віктаріон вивищувався над усіма, за винятком хіба що Андріка. Брат не мав на собі шолома, зате вдягнув решту обладунку і кракенове корзно, що золотом сяяло на плечах. «Йому бути нашим королем. Хто з людей засумнівається, кинувши хоч погляд?»
Коли Мокрочуб здійняв кощаві руки, тулумбаси та бойові роги разом замовкли, потопельники опустили кийки, всі голоси завмерли. Залишився тільки гуркіт хвиль — шум, який не в силі спинити жодна людина.
— З моря ми народжуємося, і в море повертаємося, — почав Аерон, спершу тихо, щоб люди нашорошили вуха і дослухалися. — Буребог у гніві своєму виманив Балона з замку і скинув долу. І тепер наш король бенкетує у глибинах під хвилями, у підводних палатах Потоплого Бога.
Він здійняв очі до неба.
— Балон помер! Залізний король помер!
— Король помер! — заволали його потопельники.
— Але що мертве, те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне! — нагадав жрець. — Балона більше немає. Балона — мого брата, котрий шанував старий звичай і платив залізом. Балон Безстрашний, Балон Благословенний, Балон Двічі-Вінценосний повернув нам нашу волю і нашого Бога. Балон помер… але залізний король постане знов, щоб сісти на Морекамінний Престол і правити цими островами.
— Король постане! — відповіли вірні. — Постане воістину!
— Постане. Бо мусить. — Аеронів голос загримів, наче грім. — Але хто? Кому сидіти на Балоновому престолі? Кому правити священними островами? Чи є він зараз серед нас? — Жрець широко розкинув руки. — Кому бути над нами королем?!
Єдиний, хто йому відповів, був верескливий мартин. Юрба заворушилася, наче людина, що прокидається віді сну. Кожен дивився на сусіда і питав себе, хто ж завимагає собі корону. «Вороняче Око ніколи не знав терпіння, — мовив до себе Аерон Мокрочуб. — Може, заговорить першим.» Коли так, це його і згубить. Керманичі й королі зібралися на учту здалеку і не накинуться на першу ж поставлену перед ними страву. «Вони схочуть відкусити і посмоктати, відщипнути шматочок того і краєчок сього — аж доки не знайдуть те, що смакуватиме найкраще.»