Онуки підхопили заклик діда; їхні власні сини вийшли наперед зі скринями на плечах і перекинули їх на землю біля підніжжя кам’яних сходів. Зі скринь пролився потік срібла, спижу та світлої криці: обручі на руки, гривні на шиї, кинджали, ножі, метальні топірці. Кілька капітанів схопили з землі те, що вкинулося в око, і додали свої голоси до заклику, що потроху гучнішав. Але не встиг він поширитися на увесь загал, як його прорізав жіночий голос:
— Гей, Еріку!
Юрба розступилася, даючи дорогу. Вона ступила ногою на найнижчу сходинку і мовила:
— Підведися, Еріку!
Впала тиша. Дмухав вітер, хвилі розбивалися на березі, люди бурмотіли один одному на вухо. Ерік Бий-Залізо витріщився згори на Ашу Грейджой.
— Дівчисько. Трикляте дівчисько. Що ти таке верзеш?
— Ну ж бо, Еріку, підведися! — закликала вона. — Стань на ноги, і я загукаю твоє ім’я разом із рештою. Підведися, і я перша піду за тобою. Ти хочеш вінець короля? Гаразд. Піди і візьми його сам.
Десь у натовпі зареготав Вороняче Око. Ерік кинув на нього нищівний погляд. Руки здорованя стиснулися на поручнях його престолу. Обличчя почервоніло, тоді побуряковіло. Руки затрусилися від напруги. Аерон бачив, як на шиї б’ється товста синя жила, поки він намагається підвестися. На хвильку жерцеві навіть здалося, що старий упорається, але той раптом засапався, застогнав і впав на подушки. Еурон зареготав ще гучніше. Здоровань похнюпив голову і за один миг ока перетворився на стару руїну. Онуки понесли його униз пагорбом.
— То хто ж правитиме залізним родом? — знову запитав Аерон Мокрочуб. — Кому над нами королювати?
Люди перезиралися. Хтось дивився на Еурона, хтось на Віктаріона, дехто — на Ашу. Навколо лодій кипіли біло-зелені хвилі. Знову закричав мартин — пронизливо, самотньо.
— Оголоси себе, Віктаріоне! — гукнув старий Марлин. — Годі з нас цього блазенського вертепу!
— Ще не час! — гукнув Віктаріон у відповідь.
Аерон подумки схвалив його терпіння. «Краще зачекати.»
Наступним вийшов старійшина Тримів — ще один старий, хоч і молодший за Еріка. Він видерся пагорбом на власних двох, а при боці в нього висів Червоний Дощ — уславлений меч, викуваний з валірійського булату в часи перед Лихом. Почет його поборників складався зі знаних воїнів: двох синів Дениса та Донела, завзятих рубак, а разом з ними — Андріка Несміянця, велетня на зріст, з руками, товщими за стовбури дерев. Те, що такий звитяжець стояв на боці Трима, проказувало на його користь.
— Де це написано, що нашим королем має бути кракен? — почав Трим. — Яке право має Пайк владарювати над усіма? Великий Вик — найбільший з островів, Харло — найбагатший, Старий Вик — найсвятіший. Коли чорний рід проковтнуло драконове полум’я, залізяни віддали владу Віконові Грейджою, так… але княжу владу, не королівську!
Початок промови був непоганий. Аерон почув схвальні вигуки, та вони швидко завмерли, коли старий почав просторікувати про славу Тримів. Казав він про Дала Дрижаки-Хапай, Рорина Руйнівника, про сотню синів Гормонда Трима Пращура. Він витяг Червоний Дощ і розповів, як Хільмар Трим Хитромудрий забрав клинка у лицаря в повній броні, маючи лише дерев’яного кийка та меткий розум. Він говорив про давно загиблі кораблі та битви, забуті вісім сотень років тому. Натовп почав нудитися, а Трим все говорив і говорив, а потім говорив іще.
Коли нарешті відчинилися Тримові скрині, капітани побачили, які вбогі дарунки він їм приніс. «Престоли не купуються за спижеві брязкальця» — подумав Мокрочуб, і ніхто б не заперечив його правду, чуючи, як завмирають ріденькі вигуки «Трим! Трим! Трим-король!».
Аерон відчув напругу в животі. Йому здалося, що хвилі гатять об берег та кораблі гучніше, ніж перед тим. «Час, — подумав він. — Час Віктаріонові оголосити себе королем.»
— Хто королюватиме над нами? — знову скричав жрець, але цього разу знайшов пронизливими чорними очима свого брата у натовпі людей. — Дев’ятеро синів народилися від лона Квелона Грейджоя. Один був могутніший за інших і ніколи не знав страху!