— На дорозі. Не кам’яний. Справжній. Їде за нами. Отам унизу, — вказав малий.
Брієнна крутнулася у сідлі. Вони вже досить видерлися схилом, щоб бачити на багато верст уздовж берега. Кінний наближався тим самим шляхом, яким прибули вони, за три або чотири версти. «Знову?» Вона кинула на Спритного Дика підозріливий погляд.
— Киньте ото на мене зиркати! — обурився Крабб. — Хай хто він є, Спритний Дик його не знає. Мабуть, хтось із Брюнових людей — мо’, вертається з війни. А чи який співець — блукає світом, та й приблукав.
Він повернув голову і плюнув.
— Хоч не клятий чвак, хай йому грець. Ті почвари верхи не їздять.
— Авжеж, — буркнула Брієнна. Хоч у цьому між ними панувала згода.
Останній десяток сажнів підйому виявився найкрутішим та найзрадливішим. З-під копит коней кришилися камінці, торохтіли каменястою стежкою позаду. Коли вершники виникли зі скельної улоговини, то опинилися просто попід замковими мурами. Згори з бойового ходу на них витріщилося обличчя, потім зникло. Брієнні здалося, що то жінка; саме так вона і сказала Дикові. Той погодився.
— Брюн уже застарий мурами дертися, а сини з онуками пішли на війну. Тут лишилися самі баби та дівки. Ну хіба ще кілька шмаркачів.
Брієнні на язику крутилося запитання, до котрого короля пристав князь Брюн, але те вже не важило. Синів Брюна вдома не було, дехто міг зовсім не повернутися з війни. «Щедрої гостини нам тут не бачити.» Замок, повний самих лише старих, жінок та дітей, нізащо б не відчинив браму озброєним чужинцям.
— Кажеш про князя Брюна так, наче ти його знаєш, — мовила вона до Спритного Дика.
— Мо’, колись і знав.
Брієнна зиркнула на груди його свитини. Обірвані нитки та клапоть темнішої тканини на одязі показували, звідкіля було відірвано нашитого значка. Її провідник був утікачем з війська — жодних сумнівів. А чи вершник позаду не міг бути одним з його побратимів?
— Треба їхати уперед, — наполягав Дик, — поки Брюнові не стало цікаво, чого це ми стовбичимо під його мурами. А стрілити з арбалета може і дівчисько.
Дик змахнув рукою на вапнякові горби, що здіймалися поза замком, темніючи порослими лісом схилами.
— Відси дороги вже нема, лише річища і звірині стежки. Та панні нема чого боятися. Спритний Дик тут усе знає.
Саме цього Брієнна і побоювалася. Верхівкою пагорба пролітав свіжий вітер, але їй у повітрі настирливо смерділо зрадою та пасткою.
— А той вершник?
Якщо його кінь не вмів бігти хвилями, йому теж скоро доведеться видиратися берегом угору.
— А що вершник? Якщо то якийсь дівоставський лайдак, то може, і не знайде цю бісову стежку. А коли знайде, то ми вже загубимося в лісі. Там дороги нема — куди ми поїхали, не видко.
«Хіба що умієш бачити наші сліди.» Брієнна завагалася, чи не краще перестріти вершника просто тут, з мечем у руці. «Я виглядатиму дурепою, якщо то мандрівний співець або син князя Брюна.» Все ж таки Крабб, напевне, має рацію. «Якщо не відчепиться до ранку, тоді дам йому ради.»
— Гаразд, як знаєш, — відповіла вона, спрямовуючи кобилу до дерев.
Замок князя Брюна поволі меншав у них за спинами, а згодом зник з очей. Навколо здіймалися смереки та вартові сосни — величезні, огорнуті зеленню списи, спрямовані у небо. Підстилка складалася з упалої глиці — щільної та товстої, всипаної шишками. Копита коней не вибивали з неї жодного шуму — як не вибив би, мабуть, і могутній тур. Почався дощик, потім спинився, потім знову засіяв з неба, та серед сосен вони майже нічого не відчували. Утім, просуватися у лісі поважчало. Брієнна потроху трусила кобилою крізь зелений морок, вихиляючись туди-сюди між дерев. Вона розуміла, що тут дуже легко заблукати — усі напрямки виглядали однаково. Навіть повітря, тихе і незворушне, здавалося якимось сіро-зеленим. Соснове гілля дряпало їй руки і гучно шкреблося по новому, щойно змальованому щиті. Моторошна тиша з кожною годиною шляху дедалі гірше давила на голову.
Спритний Дик теж непокоївся. Пізніше того ж дня, коли почало сутеніти, він спробував був заспівати.
— Бурий, чорний, волохатий, жив ведмідь побіля хати!… — завів Дик голосом рипким, наче нові чоботи. Але сосни проковтнули його пісню так само, як вітер і дощ, і невдовзі поводир замовк.
— Погано тут, — мовив Подрік. — Погане місце.
Брієнна відчувала те саме, але завважила за краще не зізнаватися.
— У сосновому лісі завжди похмуро. Та зрештою, ліс як ліс. Чого нам тут боятися?
— Чваків? Балакучих голів?
— Меткий хлопчина! — реготнув Спритний Дик.
Брієнна кинула на нього роздратований погляд.