— Так, пане. Пані. Принесу, — відповів малий і побіг геть.
— Меча? — Спритний Дик почухав за вухом. — Ви маєте меча в руці. Нащо вам другий?
— Цей тобі. — Брієнна простягла йому руків’я.
— Та невже? — Крабб обережно витяг пальці уперед, наче клинок міг його вкусити. — Панна-невіра довіряє старому Дикові меча?
— Умієш ним битися, абощо?
— Я з Краббового роду! — Він вихопив меча з її руки. — Однієї крові зі старим паном Кларенсом!
Дик рубонув мечем повітря і вишкірився на Брієнну:
— Люди кажуть: меча на перев’язь — то вже і князь.
Повернувся Подрік Пейн, тримаючи Вірноприсяжця обачно, мов малу дитину. Спритний Дик присвиснув, побачивши багаті піхви з рядком левових голів, але ошелешено замовк, коли Брієнна вийняла клинка і зробила удар. «Навіть свистить він гостріше за звичний.»
— Ходи зі мною! — наказала вона Краббові й вислизнула крізь потерну, схиляючи голову в проймі дверей.
Перед нею відкрилося замкове дворище, поросле бур’яном. Ліворуч виднілася головна брама і рештки чогось схожого на стайню. З половини стійл витикалися деревця, проростаючи аж крізь суху брунатну стріху. Праворуч вона побачила гнилі дерев’яні сходи, що вели до темного підземелля або льоху. На місці головної вежі лежала купа каміння, поросла зеленим та ліловим мохом. У дворищі не було геть нічого, крім бур’яну та соснової глиці. Усюди похмурими врочистими рядами стояли сосни та ялини, а посеред них — блідий чужинець, струнке молоде оберіг-дерево зі стовбуром білим, наче діва зі святої обителі. Темно-червоне листя облямовувало розлоге гілля; просто за деревом починалася пустка неба та моря, яку не ховав зруйнований мур.
А під деревом Брієнна побачила рештки багаття.
Шепіт настирливо поліз їй у вуха. Вона стала на коліно коло вогнища, підібрала зчорнілу паличку, принюхалася, поворушила попіл. «Хтось тут грівся минулої ночі. Або намагався подати знак кораблю.»
— Агов! — покликав Спритний Дик. — Хто тут є?
— Тихо! — наказала йому Брієнна.
— Та ховаються, мабуть. Хочуть роздивитися нас, перш ніж виходити.
Він наблизився до сходів, що вели під землю, і вдивився у пітьму.
— Еге-гей! — загукав він знову. — Там хтось є?
Брієнна побачила, як хитнулося молоде деревце. З кущів вислизнув чоловік — такий забрьоханий, наче сам виткнувся з землі, мов дерево. У руці він тримав уламок меча, але здригнутися її змусив не меч, а обличчя з крихітними очицями і широкими пласкими ніздрями.
Вона знала цей ніс. Знала ці очі. Приятелі кликали чоловіка Пацем.
Далі все сталося за якийсь удар серця. Над цямриною колодязя з’явився другий чоловік, роблячи не більше шуму, ніж змія у купі вогкого листя. Він мав на голові залізного шоломця, огорнутого брудним червоним шовком, а у руці — короткого і товстого метального списа-сулицю. Брієнна знала і цього. Позаду зашурхотіло, з червоного листя виткнулася униз голова. Крабб саме стояв під оберіг-деревом; він зиркнув угору і побачив обличчя.
— Гей! — гукнув він до Брієнни. — Осьо ваш блазень!
— Дику, — покликала вона тихо і стривожено, — ходи до мене.
З оберіг-дерева звалився Пелех, іржучи ослячим сміхом. Він був одягнений у блазенські лахи — такі вицвілі та брудні, що за бурою грязюкою вже сховалося і сіре, і рожеве. Замість блазенського брязкальця він мав у руці потрійного телепня — три шпичасті кулі на ланцюгах, прикріплених до дерев’яного руків’я. Блазень рвучко змахнув телепнем, націляючись понизу, і одне з колін Крабба вибухнуло віялом крові та уламків кістки.
— Сміх, та й годі! — крякнув Пелех, коли Дик упав.
Меч, який дала поводиреві Брієнна, вилетів з руки та зник у хащах бур’яну. Дик звивався на землі, верещав і намагався затиснути руками криваву руїну свого коліна.
— Ой, дивіться! — скрикнув Пелех. — Це ж шахрай Дик, що намалював нам мапу. Ти прийшов аж сюди за нами, щоб віддати заборговане золото?
— Благаю! — заскавучав Дик. — Не треба, моя нога…
— Тобі болить? Хочеш, скінчу твої страждання?
— Облиш його, — мовила Брієнна.
— Ні! — щосили заверещав Дик, піднімаючи скривавлені руки на захист голови.
Пелех ще раз змахнув шпичастими кулями над головою і кинув їх просто Краббові у обличчя. Почувся огидний хрускіт. У тиші, що настала, Брієнна почула стукіт власного серця.
— От він поганець, цей Пелех, — гигикнув чоловік, що вилазив з колодязя. Побачивши Брієннине обличчя, він зареготав. — Знову ти, дівко? Нишпориш за нами? Скучила за дружнім товариством?
Пелех перестрибнув з ноги на ногу та крутнув телепнем.