Мирцела мала досить часу попереду, щоб почути історію сиріток дорогою до річки. Тому Аріана повела майбутню королеву до останнього учасника свого невеличкого загону.
— Останнім, але не за відвагою, представляю вам лицаря Зорепаду, пана Герольда Дейна.
Пан Герольд став на одне коліно. Місячне сяйво блищало у темних очах, якими він незворушно роздивлявся дитину перед собою.
— Я чула про Артура Дейна, — відповіла Мирцела. — То був лицар Королегвардії за часів Навіженого Короля Аериса.
— То був колишній Вранішній Меч. Він мертвий.
— Отже, Вранішній Меч тепер ви?
— Ні. Люди звуть мене Темною Зорею, і я належу не ранкові, а ночі.
Аріана відвела дитину вбік.
— Ви, мабуть, зголодніли. Ми маємо смокви, сир, оливки, солодку лимонну воду. Але не треба їсти чи пити багато. Перепочинемо трохи — та й у дорогу. Пісками мандрувати краще уночі, коли на небі нема сонця. Так воно ліпше для коней.
— І для вершників теж, — додала Плямиста Сильва. — Ходімо, ваша милосте, зігріймося. Вважатиму за честь, якщо ви дозволите вам подавати.
Сильва повела принцесу до вогню, а Аріана побачила коло себе пана Герольда.
— Мій дім налічує десять тисяч років од самого світанку цього світу, — пожалівся він. — Чому ж єдиний Дейн, якого всі пам’ятають — мій покійний брат у перших?
— Бо то був великий лицар, — відповів пан Арис Дубосерд.
— Він просто мав великого меча, — заперечив Темна Зоря.
— І велике серце. — Пан Арис узяв Аріану попід руку. — Благаю про кілька слів наодинці, панно князівно.
— Ходімо.
Аріана повела пана Ариса глибше у руїни. Під корзном лицар носив золототканого жупана з вигаптуваними на ньому трьома дубовими листками свого дому. На голові він мав легкого сталевого шолома з визубреною шпичкою на маківці, огорнутого за дорнійським звичаєм жовтим шаликом. Якби не корзно, його б не відрізнили від будь-якого іншого лицаря. Але корзно те мерехтіло білим шовком, світлішим за світло і легшим за легіт. «Кожен з першого погляду впізнає корзно Королегвардії. Шляхетний дурень, ось ти хто.»
— Що знає дитина про нашу справу?
— Небагато. Перш ніж ми виїхали з Король-Берега, її дядько нагадав дівчинці, що мене призначено її захисником та оборонцем, і що будь-який мій наказ має на меті уберегти її від лиха. Чула вона і ґвалт на вулицях, де закликали до помсти, і зрозуміла, що це не жарти. Дівчинка дуже хоробра і до того ж розумна понад свої роки. Вона зробила все, що я просив, нічого не спитавши.
Лицар узяв Аріану за руку, озирнувся і стишив голос.
— Тобі треба знати ще дещо. Тайвин Ланістер помер.
Звістка застукала її зненацька.
— Помер?!
— Загинув від руки Біса. Намісництво на державі забрала собі королева.
— Та невже?
«Жінка на Залізному Престолі?» Аріана поміркувала хвильку і вирішила, що так воно навіть на краще. Якщо панство Семицарства звикне до правління королеви Серсеї, то й перед королевою Мирцелою легше зігне коліна. Князь Тайвин був небезпечним ворогом; без нього з рештою напасників Дорн якось упорається. «Ланістери вбивають Ланістерів. Як любо та мило.»
— Що сталося з карликом?
— Утік, — відповів пан Арис. — Серсея пропонує княжий титул будь-кому, хто привезе його голову.
У викладеному кахлями внутрішньому дворику, напівсхованому піщаними заметами, він притиснув її до кам’яного стовпа і палко поцілував. Цілунок тривав, ставав дедалі пристраснішим, рука лицаря сягнула до її грудей, а інша ладна була вже задерти спідницю. Але Аріана вирвалася на волю зі сміхом.
— Бачу, коронування королеви розпалює вам кров, мій лицарю. Але часу обмаль. Обіцяю: ми все надолужимо згодом. — Вона торкнулася його щоки. — Перешкод не виникло?
— Хіба що Тристан. Він хотів сидіти коло Мирцелиного ліжка і грати з нею в цивасу.
— Я ж тобі казала — він хворів червоними цятками у чотири роки, а вони бувають лише раз у житті. Треба було прохопитися, що Мирцела підхопила сіру лускачку — тоді б він до неї не потикнувся.
— Малий — ні, але ж маестер твого батька…
— Калеот? — перепитала вона. — Він намагався її побачити?
— Я йому розказав про червоні цятки на її обличчі не раз і не два. Маестер сказав, що зробити нічого не можна — лише дозволити хворобі перебігти своїм шляхом. Дав слоїк масті пом’якшити сверблячку.
Ніхто молодший за десять років ще не помирав од червоних цяток, але для дорослих хвороба бувала смертельною, а маестер Калеот не перехворів на неї дитиною. Аріана дізналася про це, коли сама хворіла у вісім років.