Човен знайшовся за дві версти униз течією, схований під навислим гіллям великої зеленої верби. Низькі дахом, широкі черевом, такі човни майже не занурювалися у воду. Юний Дракон презирливо кликав їх «плотами з хатами», але навряд чи віддавав їм належне. Усі сирітські човни, крім найубогіших, були розцяцьковані прегарним різьбленням та яскравими фарбами. Цей переливався усіма барвами зеленого, стерно мав у подобі дерев’яної русалки, а крізь поручні облавку витикалися риб’ячі писки. Чардак захаращували жердини, сувої мотуззя, глеки оливкової олії; на носі та гузі гойдалися залізні ліхтарі. Але жодного з сиріток Аріана не побачила. «Де поділася річкова братія?» — спитала вона себе.
Гарин зупинив коня під вербою.
— Прокидайтеся, лайдаки булькаті! — загукав він, злітаючи з сідла. — Годі боки вилежувати, наче соми в ямах — ваша королева приїхала, вітайте її по-королівському! Вилазьте сюди, маємо для вас солодке вино та солодких пісень на додачу! Мені вже горлянка…
Двері на човні рвучко прочинилися. З них на сонячне світло виступив Арео Гота з довгою сокирою в руці.
Гарин щосили смикнув повід. Аріані наче ратищем загилили у живіт. «Це не мало так скінчитися! Цього не мало статися!»
Коли вона почула слова Дрея:
— От кого не гадав тут побачити…
…то зрозуміла, що мусить діяти швидко.
— Геть звідси! — заволала вона, стрибаючи назад у сідло. — Арисе, захищай принцесу…
Гота вдарив п’ятою ратища своєї сокири по чардакові. З-за візерунчастих поручнів човна підвелося з тузінь сторожі, озброєної сулицями та арбалетами. Ще кілька з’явилися на даху надбудови.
— Здавайтеся, князівно! — покликав сотник. — У разі непокори ми вб’ємо усіх, окрім дитини і вас. За наказом вашого батька.
Принцеса Мирцела сиділа у сідлі нерухомо. Гарин повільно відступив від жердини, тримаючи руки вгорі. Дрей розстебнув паса з мечем.
— Здатися зараз наймудріше, — мовив він до Аріани, з глухим стукотом зронюючи меча на землю.
— Ні!
Пан Арис Дубосерд поставив свого коня між Аріаною та арбалетниками, зблиснув сріблом у руці, скинув щита зі спини і ковзнув лівицею під ремені.
— Ви не візьмете її, поки я дихаю!
«Дурний мій відчайдуше, — майнула в Аріани єдина думка, — що це ти надумав?»
Гучно загримів сміх Темної Зорі:
— Ти сліпий чи тупий, Дубосерде? Їх надто багато. Кидай меча!
— Робіть, що він каже, пане Арисе! — закликав Дрей.
«Нас упіймано, мій лицарю! — хотіла була вигукнути Аріана. — Твоя смерть не врятує нас. Якщо ти вірний своїй любій, здавайся!» Та коли вона розтулила рота, слова застрягли у горлянці.
Пан Арис Дубосерд кинув на неї останній погляд пристрасті й відчаю, вдарив коня золотими острогами та ринув уперед просто до човна. За ним, наче шовкова хвиля, вихорилося у повітрі біле корзно. Ще ніколи Аріана Мартел не бачила нічого водночас прекраснішого і божевільнішого.
— Ні-і-і! — заверещала вона, та слова і сили кричати знайшлися запізно.
Тумкнув арбалет, за ним інший. Гота заревів наказ стражникам. Зблизька броня білого лицаря спиняла стріли не краще за пергамен. Перша стріла наскрізь прохромила важкого дубового щита і пришпилила його до плеча. Друга шкрябнула по скроні. Кинута сулиця влучила коневі пана Ариса у бік, але той не спиняв бігу, лише похитнувся, коли влетів на місток.
— Ні! — кричала якась дівчина, а може, дурненька маленька дівчинка. — Ні, благаю, не треба, цього не мало статися!
Аріані почулося, як десь поруч верещить Мирцела — голосом, пронизливим з жаху та розпачу.
Меч пана Ариса свиснув ліворуч і праворуч, двоє списників звалилися мертві. Кінь став дибки, копитами вдарив у обличчя арбалетника, що напинав тятиву, але інші арбалети вже пускали стріли, обсаджуючи боки великого огиря. Сила їхніх ударів звалила нещасну тварину набік, зломивши їй ноги і важко гепнувши на чардак. Але Арис Дубосерд якось зумів вистрибнути з-під туші й навіть утримати в руці меча. Він саме спинався на коліна біля коня, що бився у останніх корчах…