…коли побачив над собою постать Арео Готи.
Білий лицар здійняв клинка на свій захист, але запізно. Довга сокира Готи відтяла йому руку в плечі, змахнула знову, бризкаючи кривавим віялом, і хутко повернулася назад у жахливому обіручному ударі. Голова Ариса Дубосерда, відокремлена від тіла, закрутилася у повітрі, впала серед очерету, і Зеленокрівця проковтнула кривавий дарунок з тихим плюскотом.
Аріана не пам’ятала, як злазила з коня. Може, не злізла, а впала. Цього вона теж не пам’ятала. Стоячи рачки на піску, вона тремтіла, схлипувала і вивергала назовні свою вечерю. «Ні, — крутилася у голові одна думка, — ніхто ж не мав постраждати, усе було обмірковано, я була така обережна.» А тоді почула ревище Арео Готи:
— За ним! Не дозвольте йому втекти! Хутко за ним!
Мирцела була вже не в сідлі, а на землі, відчайдушно квилила, трусилася, схопивши руками бліде обличчя, а між пальців у неї текла кров. Аріана нічого не розуміла. Стражники видиралися на коней, інші оточували її з супутниками, та вона не могла дотямити, що коїться — наче навколо панував сон, примарне криваве жахіття. «Це все не насправді. Скоро я прокинуся і посміюся з мого нічного переляку.»
Коли їй закинули руки за спину, щоб зв’язати, вона не опиралася. Один зі стражників підсмикнув її на ноги. Він був одягнений у батькові кольори. Інший нахилився і висмикнув з-за халяви її чобота метальний ніж, подарований сестрою в перших — панною Нім.
Арео Гота забрав ніж у стражника і похмуро його роздивився.
— Великий князь звеліли привезти вас назад до Сонцеспису, — мовив він. Його щоки та чоло плямувала кров Ариса Дубосерда. — Вибачте мені, маленька князівно.
Аріана підняла обличчя, яким стікали сльози.
— Відкіля він знав? — запитала вона сотника. — Я була така обережна. Як він міг дізнатися?
— Хтось доповів, — здвигнув плечима Гота. — Завжди хтось доповідає.
Ар'я
Щовечора перед тим, як заснути, вона бурмотіла в подушку свою молитву.
— Пан Грегор, — так починалася молитва. — Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.
Вона б шепотіла також імена Фреїв на Переїзді, якби їх знала. «Одного дня взнаю, — казала вона собі, — а тоді повбиваю усіх.»
Але жоден шепіт, хай найтихіший, не минався у Домі Чорного та Білого непоміченим.
— Дитино, — сказав одного дня лагідний чоловік, — чиї то імена ти шепочеш серед ночі?
— Я не шепочу жодних імен, — відповіла вона.
— Брешеш, — мовив він. — Усі люди брешуть, коли бояться. Хтось розказує багато різної брехні, хтось — лише трошки. Дехто має одну велику брехню, але розповідає її так часто, що майже сам у неї вірить… хоча якоюсь малою частинкою душі все ж знає, що то неправда, і завжди виказує обличчям. Отже, розкажи мені про імена.
Вона вкусила губу.
— Імена нічого не важать.
— Важать, — наполягав лагідний чоловік. — Розкажи мені, дитино.
«Розкажи, бо виженемо геть» — почула вона.
— То люди, яких я ненавиджу. І бажаю їм смерті.
— У цьому Домі ми чуємо багато таких молитов.
— Знаю, — відповіла Ар’я.
Якен Ха-Гар колись справдив три її молитви. «Варто було лишень прошепотіти йому…»
— Отже, ти для цього з’явилася тут? — спитав лагідний чоловік. — Навчитися нашого мистецтва і убити людей, яких ненавидиш?
Ар’я не знала, що йому відповісти.
— Можливо.
— Тоді ти прийшла не туди. Не тобі вирішувати, кому жити, а кому померти. Дарунок належить Багатоликому. А ми лише слуги, що обітували виконувати його волю.
— А… — Ар’я роздивилася бовванів, що вишикувалися уздовж стін. Попід ногами кожного мерехтіли свічки. — Це котрий з богів?
— Котрий? Та всі вони, — відповів жрець у чорному та білому.
Він не сказав їй свого імені. Так само і жебрачка — дівчинка з великими очима та змарнілим обличчям, що нагадала їй іншу дівчинку на ім’я Куна. Як і Ар’я, жебрачка жила під храмом разом із трьома послушниками, двома слугами та куховаркою на ім’я Умма. Умма полюбляла балакати, коли працювала, проте Ар’я не могла втямити ані слова з її балачок. Решта не мала імен або вирішила їх не казати. Один зі служників був дуже старий, зігнутий навпіл, другий — червонопикий, з кущами волосся у вухах. Вона вважала обох німими, доки не почула, як вони моляться. Послушники були молодші. Найстарший був приблизно батькових років, двоє інших — не старші за Сансу, що колись була їй сестрою. Послушники теж носили біле та чорне, але їхні ряси не мали каптурів, чорне було ліворуч, а біле — праворуч. У лагідного чоловіка та жебрачки кольори розташувалися навпаки. Ар’ї дали служницьке вбрання: сорочку нефарбованої вовни, мішкуваті штани, лляне спіднє, полотняні капці для ніг.