Посполиту мову знав лише лагідний старий.
— Хто ти? — питав він її щодня.
— Ніхто, — відповідала вона — та, хто була Ар’єю з дому Старк, Ар’єю-Підніжкою, Ар’єю-Конякою. Була вона і Аріком, і Куною, і Куріпкою, і Солькою, і чашницею Нім, і сірою мишею, і вівцею, і привидом Гаренголу… але ж не по-справжньому, не в тому серці, що аж у глибині серця. Там вона лишалася Ар’єю зимосіцькою, донькою князя Едарда Старка та пані Кетлін, яка колись мала братів на ім’я Робб, Бран та Рікон, сестру на ім’я Санса, лютововчицю на ім’я Німерія, зведеного брата на ім’я Джон Сніговій. Там вона була кимось… але не такої відповіді чекали від неї.
Не знаючи мов, Ар’я не мала способу спілкуватися з іншими. Проте уважно слухала і повторювала почуті слова про себе, коли виконувала доручену роботу. Наймолодший послушник був сліпий, але порядкував над свічками. Він обходив храм у м’яких капцях, оточений бурмотінням старих жінок, які щодня приходили молитися. Навіть без очей він завжди знав, які саме свічки вже вигоріли.
— Його веде нюх, — пояснив лагідний чоловік. — І там, де горить свічка, повітря тепліше.
А потім наказав Ар’ї заплющити очі й спробувати самій.
Вони молилися на світанку, перед сніданком, стоячи на колінах навколо тихої чорної водойми. Інколи молитву очолював лагідний чоловік, інколи — дівчинка-жебрачка. Ар’я знала браавоською мовою лише кілька слів — тих, що однаково звучали високовалірійською. А тому молилася Багатоликому Богові власною молитвою — тією самою. «Пан Грегор, Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Молилася вона мовчки, не кажучи ані слова — якщо Багатоликий Бог був справжній, він мав її почути.
Віряни приходили до Дому Чорного та Білого щодня. Більшість із них з’являлися поодинці та сиділи на самоті: запалювали свічки коло того вівтаря чи іншого, молилися коло водойми, іноді плакали. Хтось пив з чорного кухля і засинав; інші, яких було більше, питва не торкалися. Тут не було ані служби, ані співів, ані урочистої хвали на славу богові. Храм ніколи не бував повний люду. Час від часу якийсь вірянин просив побачитися з жерцем; тоді лагідний чоловік або жебрачка вели його донизу, до святилища. Але таке траплялося рідко.
Уздовж стін стояло тридцять різних богів, оточених вогниками свічок. Ар’я взнала, що Плакальниця — улюблениця старих жінок. Багатії віддавали перевагу Левові Ночі, бідарі — Блукачеві у Каптурі. Вояки запалювали свічки Бакалонові, Блідій Дитині. Жеглярі — Місяцеликій Діві та Морському Цареві. Морок теж мав тут свою капличку, хоча до нього майже ніхто не ходив, і коло ніг його зазвичай блимала тільки одна свічка. Та лагідний чоловік казав, що це байдуже.
— Він має багато ликів і багато вух, щоб чути.
Горбок, на якому стояв храм, був пронизаний, наче мурашина купа, вирубаними у камені проходами. Жерці та послушники мали келії для спання на першому рівні, Ар’я та слуги — на другому. Найнижчий поверх був заборонений для всіх, окрім жерців. Саме там розташувалося святилище.
Коли Ар’я не працювала, то мала волю блукати, де захоче, льохами та коморами — аби не залишала храму і не потикалася на третій підвальний поверх. Спершу вона знайшла комору, повну зброї та обладунків: візерунчастих шоломів, чудернацьких старовинних панцирів, мечів, довгих та коротких кинджалів, арбалетів, довгих списів з вістрями, схожими на листки. Інша комора була напхана одягом: товстими хутрами та коштовними шовками півсотні кольорів, поруч з якими громадилися купи смердючого ганчір’я та зношених домотканих лахів. «Тут десь, мабуть, і скарбниця є» — подумалося Ар’ї. Перед очима намалювалися стоси золотих тарелей, гамани срібних монет, блакитні, наче море, сафіри, намиста з тлустих зелених перлів.
Одного дня на неї зненацька напосівся лагідний старий. Він спитав, що вона робить, а вона відповіла, що заблукала.
— Брешеш. Ба гірше: ти брешеш погано. Хто ти є?
— Ніхто.
— І знову брехня, — зітхнув він.
Вис побив би її до кривавих синців, якби застукав на брехні — але Дім Чорного та Білого мав інші звичаї. Коли Ар’я поралася у кухні й траплялася під ноги Уммі, та інколи ляскала її ложкою. Але ніхто інший не зачіпав навіть пальцем. «Вони здіймають руку, лише коли вбивають» — подумала вона.