Ар’я аж спалахнула.
— Він убив невільника?! — Вона відчула у розповіді щось хибне, якусь прикру помилку. — Він мав би убити його хазяїв!
— Згодом він їм теж приніс дарунок… але то казка для іншого вечора, яку краще нікому не переповідати. — Він схилив голову набік. — То хто ти, дитино?
— Ніхто.
— Брехня!
— Звідки ви знаєте? Це такі чари?
— Людині не треба бути ворожбитом, щоб відрізняти правду від брехні — досить мати очі та вміти читати обличчя. Дивись на очі, на вуста. На м’язи отут, у кутках щелепи, і тут, де шия з’єднується з плечима. — Він легенько торкнувся її двома пальцями. — Деякі брехуни кліпають очима. Дехто витріщається, а хтось відводить очі. Ще хтось облизує губи, а інші прикривають долонею рота, перш ніж збрехати — так, наче ховають неправду. Бувають і тонші знаки, але вони завжди є. Облудна посмішка і щира посмішка можуть бути схожі, але насправді вони такі ж різні, як схід і захід сонця. Ти зможеш розрізнити схід і захід сонця?
Ар’я кивнула, хоча певності не мала.
— Тоді зможеш і навчитися бачити брехню… а коли навчишся, ніхто не матиме від тебе таємниць.
— Навчіть мене!
Вона охоче стане ніким, якщо так треба. Адже «ніхто» більше не матиме дірки усередині замість серця.
— Вона тебе навчить, — показав лагідний чоловік на жебрачку, що саме з’явилася коло дверей. — Почніть з мови Браавосу. Яка з тебе користь, коли ти не вмієш ані сказати, ані зрозуміти? А ти вчитимеш її своєї мови. Навчатиметеся разом, одна в одної. Ти готова до цього?
— Готова, — відповіла Ар’я, і тієї миті стала ученицею-новачком у Домі Чорного та Білого. Одяг служниці в неї забрали, а замість нього дали чорно-білу рясу таку м’якеньку, як стара червона ковдра, що колись була у неї в Зимосічі. Під нею вона носила тонке біле лляне спіднє та чорну нижню сорочку нижче колін.
Відтоді Ар’я та дівчинка-жебрачка сиділи разом багато годин поспіль, торкаючись речей, показуючи на них і намагаючись навчити одна одну кількох слів своєї рідної мови. Спочатку то були прості слова: кухоль, свічка, черевики; потім складніші; потім речення. Колись Сиріо Форель примушував Ар’ю стояти на одній нозі, доки не затремтить. Потім посилав ловити котів. Вона танцювала водотанець на гілках дерев з мечем-палицею в руці. Усе те було робити важко… але навчатися мов виявилося важче.
«Навіть шити було цікавіше, ніж учити мови» — сказала собі Ар’я після вечора, коли забула половину слів, які вже начебто знала, а решту вимовила так поганюче, що дівчинка-жебрачка з неї насміялася. «Мої речення такі ж криві, як колись стібки.» Якби дівчинка не була така мала і заморена, Ар’я б їй усю мармизу роз’юшила. Та натомість лише пожувала губу. «Я надто тупа для навчання і надто тупа, щоб здатися.»
Посполита мова давалася жебрачці краще. Одного дня за вечерею вона обернулася до Ар’ї та спитала:
— Хто ти?
— Ніхто, — відповіла Ар’я браавоською.
— Брешеш! — мовила жебрачка. — Мусиш брехати добріше.
Ар’я зареготала.
— Добріше?! Кажи «краще», дурепо!
— Краще-дурепо. Я тобі покажу.
Наступного дня вони почали гру в брехню: по черзі ставили одна одній запитання, іноді відповідаючи правдиво, а іноді брешучи. Той, хто питав, мусив здогадатися, де правда, а де брехня. Жебрачка завжди розрізняла правильно, наче знала заздалегідь. Ар’я мусила вгадувати — і майже завжди помилялася.
— Скільки маєш ти років? — запитала якось жебрачка посполитою.
— Десять, — відповіла Ар’я, піднявши десять пальців.
Вона думала, що їй досі десять, хоча напевне сказати не могла. Браавосці рахували дні інакше, ніж на Вестеросі. Хтозна — чи не проминули непоміченими її одинадцяті іменини?
Але жебрачка лише кивнула. Ар’я відповіла тим самим і найкращою своєю браавоською спитала:
— Кілько роки маєш ти?
Жебрачка показала десять пальців. Потім іще десять, і знову десять. Нарешті, ще шість. Обличчя її лишалося гладким, як тиха вода. «Хіба може їй бути тридцять шість?! — подумала Ар’я. — Вона ж маленька дівчинка!»