— Брешеш! — мовила Ар’я.
Але жебрачка заперечливо захитала головою і знову показала на пальцях: десять, десять, десять і шість. Потім проказала «тридцять шість» словами і примусила Ар’ю повторити.
Наступного дня Ар’я розповіла лагідному чоловікові те, що дізналася від жебрачки.
— Вона не бреше, — відповів жрець після тихенького смішку. — Та, яку ти вважаєш злиденною дівчинкою — доросла жінка, що всеньке життя прослужила Багатоликому. Вона віддала Йому все, що мала, все, чим була, усі життя, які проживала.
Ар’я вкусила губу.
— І я буду така, як вона?
— Ні, — відповів старий, — якщо сама не схочеш. Такою, як вона є, її зробили отрути.
«Отрути.» Тепер Ар’я зрозуміла. Щовечора після молитви жебрачка випорожнювала кам’яний глек у води чорної водойми.
Дівчинка-жебрачка та лагідний чоловік не були єдиними слугами Багатоликого Бога. Час від часу Дім Чорного та Білого відвідували інші. Був там гладун з лютими чорними очима, гачкуватим носом та широким ротом, повним жовтих зубів. Людина з суворим обличчям ніколи не всміхалася, очі її були світлі, вуста — повні й темні. Вродливий чоловік мав бороду іншого кольору щоразу, як вона його бачила, і щоразу інший ніс — але вроди ніколи не втрачав. Ці троє приходили найчастіше, але були й інші: косоокий, панич, виснажений голодом жебрак. Якось одного разу гладун та косоокий з’явилися разом. Умма надіслала Ар’ю наливати їм вино.
— Коли не наливатимеш, то мусиш стояти так, наче тебе вирізьбили з каменю, — сказав їй лагідний чоловік. — Зможеш?
— Зможу.
«Перш ніж учитися рухатися, треба навчитися нерухомості» — вчив її Сиріо Форель дуже давно у Король-Березі. І вона навчилася — служила-бо чашницею Рузові Болтону в Гаренголі, а Болтон зняв би з тебе шкуру, якби вино пролилося.
— Гаразд, — кивнув лагідний чоловік. — Найліпше було б тобі заразом осліпнути й оглухнути. Якщо ти почуєш якісь речі, хай вони влетять тобі в одне вухо і вилетять в інше. Але краще не чуй їх зовсім.
Ар’я таки чимало почула тієї ночі, але більшість сказаного — мовою Браавосу, з якої розуміла хіба одне слово з десятку. «Застигла, мов камінь» — сказала вона собі. Найтяжче за все інше виявилося перемогти позіхання. Задовго до світанку її думки вже блукали деінде. Стоячи з глеком у руках, вона бачила сон, де була вовчицею і вільно бігла осяяним місячним світлом нічним лісом з великою зграєю, що завивала за спиною.
— Інші чоловіки — теж жерці? — спитала вона лагідного чоловіка наступного ранку. — То їхні справжні обличчя?
— А як ти гадаєш, дитино?
Вона гадала, що ні.
— А чи Якен Ха-Гар теж служить тут жерцем? Часом не знаєте, коли Якен повернеться до Браавосу?
— Хто? — запитав він, сама невинність у голосі й очах.
— Якен Ха-Гар! Саме він дав мені залізну монету!
— Я не знаю нікого з цим іменем, дитино.
— Я питала його, як він змінює обличчя, а він сказав, що це не складніше, ніж узяти нове ім’я, коли знаєш спосіб.
— Справді?
— Ви мені покажете, як змінювати обличчя?
— Якщо хочеш. — Він узяв її рукою за підборіддя і повернув голову. — Ану надми щоки та висолоп язика.
Ар’я підкорилася.
— Ось тобі. Твоє обличчя змінилося.
— Я не про це казала! Якен робив це чарами.
— Чари мають свою ціну, дитино. Щоб зуміти навести на лице належну оману, потрібні роки молитов, самопожертви та навчання.
— Роки?! — у розпачі перепитала вона.
— Якби це було легко, це робив би кожен. Але спершу діти ходять, потім бігають. Навіщо вдаватися до чар там, де й блазенське штукарство годиться?
— Я не знаю навіть блазенського штукарства.
— То повправляйся у мармизах. У тебе під шкірою є м’язи. Навчися ними користуватися. Це і є твоє обличчя. Щоки, вуста, вуха. Ти не повинна посміхатися чи супитися зненацька, бо такий, бач, настрій накотив. Посмішка має бути твоєю служницею і приходити лише тоді, коли ти кличеш. Навчися керувати своїм обличчям.
— Покажіть, як це робиться!
— Ану надми щоки. — Вона скорилася. — Підніми догори брови. Ні, вище. — Вона зробила і це. — Добре. Подивися, скільки ти зможеш так триматися. Буде недовго. На ранок спробуй знову. В підвалах ти знайдеш мирійське свічадо. Вправляйся перед ним годину щодня. Очі, ніздрі, щоки, вуха, губи — навчися володіти ними.
Він узяв її підборіддя в долоню.
— То хто ти є?
— Ніхто.
— Брехня. Прикра і жалюгідна брехня, дитино.
Наступного дня вона знайшла мирійське свічадо і щоранку та щовечора сиділа перед ним, поставивши обабіч себе свічки та кривлячи мармизи. «Опануй своє обличчя, — сказала вона собі, — і тоді зможеш брехати.»