Невдовзі лагідний чоловік наказав їй допомагати іншим послушникам опоряджувати трупи. Праця виявилася значно легшою, ніж відшкрябувати сходи для Виса. Інколи труп бував дебелий чи опасистий, і вона мусила борюкатися з його вагою, та найчастіше серед мертвих траплялися старі кістяки у зморшкуватій шкірі. Ар’я роздивлялася їх, поки обмивала, і питала себе, що привело ту чи іншу людину до чорної водойми. Вона пригадала казку, що чула від Старої Мамки: як під час довгої зими люди, що зажилися на світі понад відміряні роки, оголошували, що йдуть полювати. «І дочки їхні плакали, і сини їхні відвертали очі до вогню, — чула вона слова Старої Мамки, — та ніхто їх не зупиняв і не питав, яку дичину вони шукатимуть у глибоких снігах під виття крижаних віхол.» Ар’ї стало цікаво, що кажуть старі браавосці своїм синам та донькам, перш ніж вирушити до Дому Чорного та Білого.
Місяць обернувся на небі, тоді обернувся знову, але Ар’я його не бачила. Вона служила, обмивала мертвих, викривлялася перед свічадом, вивчала браавоську мову і намагалася не забути, що вона тепер ніхто.
Одного дня лагідний чоловік послав по неї.
— Твоя вимова украй жахлива, — сказав він, — але ти вже знаєш удосталь слів, щоб так-сяк розказати про свої потреби. Час тобі залишити нас ненадовго. Єдиний спосіб засвоїти нашу мову — розмовляти нею щодня від світанку до заходу сонця. Тому ти маєш піти.
— Коли? — запитала вона. — Куди?
— Негайно, — відповів він. — Поза цими стінами ти знайдеш сотню островів, на яких посеред моря стоїть Браавос. Тебе навчили слів «черепашка», «скойка», «вустриця»?
— Так.
Вона повторила їх найкращою браавоською, на яку спромоглася. Її найкраща браавоська викликала в нього усмішку.
— Годиться. Попід корабельнями у Потоплому Місті ти знайдеш риботорговця на ім’я Бруско — доброго чолов’ягу з поганою спиною. Йому потрібна дівчинка, щоб возила возика і продавала з нього черепашки, скойки та вустриці жеглярам на кораблях. Ти будеш такою дівчинкою. Зрозуміло?
— Так.
— А коли Бруско спитає, хто ти — що ти йому відповіси?
— Ніхто.
— Ні. За межами цього Дому така відповідь не годиться.
Вона завагалася.
— Тоді я можу бути Солькою з Солепанви.
— Сольку знає Тернезіо Терис та жеглярі «Велетової доньки». Твоя вимова негайно виказує, звідки ти взялася. Ти маєш бути дівчинкою з Вестеросу… але іншою дівчинкою.
Вона вкусила губу.
— Можна мені зватися Китичкою?
— Китичкою? — Він трохи подумав. — Це ім’я нагадує ім’я кішки. У Браавосі багато кішок. Одну зайву ніхто не помітить. Отже, ти — Китичка, сирота з…
— З Король-Берега.
Вона двічі бувала з батьком у Білій Гавані, проте Король-Берег знала краще.
— Таки-так. Твій батько був веслярським старшиною на галері. Коли мати померла, він узяв тебе з собою в море. Потім він теж помер, а капітанові ти була ні до чого, і він висадив тебе з корабля у Браавосі. Як називався корабель?
— «Німерія», — відповіла вона, не вагаючись.
Того вечора вона залишила Дім Чорного та Білого. На її правому стегні висів довгий залізний ніж, схований кирейкою — залатаною та вицвілою, бо яку ще може мати вбога сирітка? Черевики їй тиснули, а сорочка була така потерта, що вітер різав її наскрізь. Зате попереду лежав увесь Браавос. Вечірнє повітря пахкотіло морем, сіллю, рибою. Протоки були криві та звивисті, провулки — ще гірші. Дорослі кидали на дівчинку, що минала їх, не помічаючи, цікаві погляди, діти-жебраки гукали слова, яких вона не тямила. Ще трохи — і вона остаточно заблукала.
— Пан Грегор, — виспівувала Ар’я, перетинаючи кам’яний міст на чотирьох арках. З середини його прогону виднілися щогли кораблів у Тандитній Гавані. — Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея!
Потроху задощило. Ар’я обернула обличчя догори, дозволила краплям омити їй щоки — така щаслива, що ось затанцює.
— Валар моргуліс, — закінчила вона молитву, — валар моргуліс, валар моргуліс.
Алейна
Коли вранішнє сонце ввірвалося яскравими струменями до вікна, Алейна сіла у ліжку і потяглася. Гретхель почула і негайно підскочила принести халат — до світання в опочивальні ставало зимно. «От як ухопить кігтями справжня зима, тоді начуваймося, — подумала Алейна. — Тоді тут усе вимерзне, мов у холодній могилі.» Вона прослизнула у рукави халата і оперезалася.
— Вогонь майже вигорів, — зауважила Алейна. — Кинь іще поліно, коли твоя ласка.
— Слухаю волю ясної панни, — відповіла стара.