Наступною була світлиця. Підлогу там укривав мирійський килим, стелити очерет не було потреби. Алейна попрохала двох челядинів поставити стіл на кобильниці та принести вісім важких стільців з дубу та шкіри. Задля бенкету вона б поставила один при голові столу, один у ногах і по три з кожного боку, але ж готувалася зовсім не дружня вечеря, і тому Алейна сказала поставити шість стільців з одного боку та два з іншого. Пани-рокошани донині мали вже подолати Снігокрай. Сходження на гору забирало мало не день, навіть на спині мула. Пішки ж люди добиралися кілька днів.
Панство могло пробалакати всенький вечір і частину ночі, а тому потребувало свічок. Мадді саме розклала вогонь у комині; Алейна послала її знайти запашних свічок бджолиного воску, що князь Восколив подарував пані Лізі, коли домагався її руки. Потім вона знову відвідала кухню — перевірити хліб та вино. Все начебто було зроблено; лишався ще час скупатися, вимити волосся і перевдягнутися.
Вона замислилася спершу над сукнею лілового шовку, а тоді над іншою — синього оксамиту зі срібними розрізами, що гарно відтіняла колір очей. Але зрештою згадала, що Алейна — дівчина-байстрючка, якій негоже вдягатися, наче вельможна панна, тому обрала сукню м’якої вовни, темно-брунатну, простого крою, з вишитим золотою ниткою листям та лозою на стані, рукавах і подолі. Сукня пасувала добре, але не була надто показна — таку могла б одягти і служниця. Петир віддав їй також усі прикраси пані Лізи; Алейна приміряла кілька ниток намиста, але всі були для неї надто коштовними. Зрештою вона обрала просту оксамитову стрічку осіннього золота; у принесеному Гретхель Лізиному люстрі її колір бездоганно пасував до рясної купи темних Алейниних кучерів. «Князь Ройс ніколи мене не впізнає, — подумала вона. — Та я сама себе заледве впізнаю.»
Почуваючись чи не зухвалішою за Петира Баеліша, Алейна Камінець припасувала до обличчя усмішку і пішла униз зустрічати гостей.
Соколине Гніздо було єдиним замком Семицарства, де головна брама знаходилася нижче підвалів. Горою до Гнізда повз придорожні замки Кам’янець і Снігокрай бігли круті кам’яні сходи, але вони кінчалися на Небосхилі й упиралися у прямовисну стінку — останні шість сотень стоп підйому. Відвідувачі замку мали злізати з мулів та робити вибір: їхати хитким дерев’яним кошиком, яким зазвичай підіймали харчі та інший припас, або видиратися похилим проходом по сходинках для рук та ніг, вирізьблених у камені.
Найстарші за віком серед панів-рокошан, князь Черленець та пані Тягнидуб обрали кошик і підойму. Після них кошика спустили ще раз по огрядного князя Видзвона. Решта панства вирішила дертися пішки. Алейна зустріла їх у Палаті Півмісяця коло затишного вогню комина, де привітала усіх від імені князя Роберта, подала хліба, сиру та гарячого пряного вина у срібних келихах.
Петир дав їй на вивчення гербовницю Долини, тому вона упізнала знаки, якщо не обличчя. Червоний замок-дитинець на гербі позначав, певно ж, Черленця; ним виявився коротун з ошатною сивою бородою та незлими спокійними очима. Пані Анія була серед рокошового панства єдиною жінкою; вона була вдягнена у просторі темно-зелені шати з поламаним колесом Тягнидубів, викладеним намистинами гагату. Шість срібних дзвонів на порфірі — то був Видзвін з черевом, наче груша, і сутулими плечима. З його численних підборідь витикалася розпатланими кущами сиво-руда борода. Борода Симонда Храмина була, навпаки, чорна і загострена. Дзьоб носа і крижані блакитні очі робили Лицаря Дев’ятизір’я схожим на показного хижого птаха. На жупані в нього було вигаптувано дев’ять чорних зірок у косому золотому хресті. Горностаєва делія молодого князя Ловича спершу збентежила Алейну, та потім дівчина побачила на ній застібку — п’ять срібних стріл віялом. За віком Алейна дала б йому радше п’ятдесят років, ніж сорок. Його батько правив у Довголуччі мало не шістдесят років, а помер так раптово, що Долиною негайно побігли плітки, ніби новий князь трохи прискорив отримання законного спадку. Ловичеві щоки та ніс були червоні, наче яблука, і виказували пристрасть до дарунків виноградної лози. Відтак Алейна не забувала наповнювати його келих, щойно той порожнів.