— Віддайте нам хлопчика, — мовив князь Видзвін, — і зможете відбути з Долини без жодної халепи до столу в Гаренголі, що належить вам за правом.
Петир кинув на нього погляд м’якого докору.
— Ви хочете сказати, пане, що в іншому випадку мені загрожує якась халепа? Але моя покійна дружина була певна, що саме тутешній стіл належить мені за правом.
— Князю Баеліше, — мовила пані Тягнидуб, — Ліза Таллі була вдовою Джона Арина і матір’ю його дитини, тому і правила тут як намісниця юного князя. Ви ж… будьмо відверті, ви не Арин жодним боком, і князь Роберт — не ваша рідна кров. За яким правом ви маєте нахабство зазіхати на владу в Соколиному Гнізді?
— За тим правом, що, скільки можу пригадати, Ліза поставила мене наказним господарем.
Молодий князь Лович відповів:
— Ліза Таллі сама не походила з Долини і не була тут самовладною господинею. Вона не вільна була віддавати нас під чиюсь руку з власної примхи.
— А як щодо князя Роберта? — запитав Петир. — Чи не хоче мосьпан князь сказати, що пані Ліза була не вільна і в долі свого власного сина?
Нестор Ройс доти зберігав мовчання, але раптом висловився гучно і ясно:
— Я колись сам сподівався здобути руку пані Лізи. Того самого жадали батько князя Ловича і син пані Анії. Корбрей стирчав у неї при боці мало не півроку. Якби вона обрала когось із нас, ніхто б не заперечував його право наказного господаря. Але сталося так, що вона обрала князя Мізинця і ввірила сина його турботі.
— Він також був і сином Джона Арина, пане брате, — насупив брови Спижевий Йон. — Він належить Долині.
Петир удав подив.
— Але ж Соколине Гніздо — така сама частина Долини, як і Рунокамінь. Чи хтось пересунув його, а я й не помітив?
— Глузуйте, та не забувайтеся, Мізинцю! — гарикнув князь Видзвін. — Хлопчик поїде з нами.
— Не мав наміру вас розчарувати, пане князю, але мій пасерб лишиться зі мною. Ви всі знаєте, що здоров’я він не надто міцного. Подорож може коштувати йому тяжку ціну. Як його вітчим та господар у Долині, я цього не дозволю.
Симонд Храмин прочистив горлянку і мовив:
— Кожен із нас, Мізинцю, має при підніжжі цієї гори тисячу вояків.
— Хай їм там здоровиться. Прегарне місце для відпочинку.
— Якщо треба буде, то зберемо і більше.
— Чи не погрожуєте ви мені війною, пане добрий? — Петир не здавався наляканим ані на крихту.
Спижевий Йон мовив:
— Так чи інакше, а князь Роберт буде з нами.
На мить усім здалося, що перемови зайшли у глухий кут, аж тут від комина відвернувся Лин Корбрей.
— Мене від балачок уже нудить. Заслухаєтеся Мізинця — то незчуєтеся, як він останнє спіднє з вас зніме. Єдиний спосіб упоратися з таким жевжиком, як він — холодна криця!
І з цими словами він оголив меча.
Петир розвів руками.
— Я не маю при собі меча, пане лицарю.
— Цьому легко зарадити. — Світло свічок мерехтіло на темному, як дим, клинку Корбрея, що нагадав Сансі обіручний меч її батька, Лід. — Клинок є у вашого посіпаки, що любить яблука гризти. Скажіть, хай вам позичить, або витягайте отого вашого кинджала.
Санса побачила, як Лотор Брюн ухопився за руків’я власного меча, та перш ніж клинки схрестилися, Спижевий Йон підвівся у шаленій люті.
— Приберіть зброю, пане! Як ваше ім’я: Корбрей чи Фрей?! Ми в цьому домі — гості!
Пані Тягнидуб закопилила губи і мовила:
— Оце так сором.
— Вклади меча до піхов, Корбрею! — додав молодий князь Лович. — Ти ганьбиш нас усіх!
— Годі тобі, Лине! — Докір Черленця пролунав м’якше та дружніше. — Ти замислив марну справу. Вклади Пані Безнадію до її постелі!
— Моя пані має спрагу! — заперечив пан Лин. — Коли вже стає до танку, то не вгамується без краплі червоного!
— Хай терпить! Не буде їй червоного. — Спижевий Йон став Корбреєві просто на дорозі.
— Пани-рокошани! — пирхнув Лин Корбрей. — Назвіться краще «кокошани», бо квохчете, як боягузливі курки!
Він укинув темного меча до піхв і залишив товариство, мимохідь відсунувши плечем Брюна. Алейна чула, як удалині завмерли його кроки.
Анія Тягнидуб та Гортон Черленець перезирнулися. Лович перехилив чару вина і простягнув, щоб налили ще.
— Князю Баеліше, — мовив пан Симонд, — ви мусите пробачити нам цю прикру вихватку.
— Мушу? — Голос Мізинця раптом закрижанів. — Ви його сюди привели, панове, а я мушу вибачати?
Спижевий Йон Ройс мовив:
— Ми не мали наміру…
— Це ви його сюди привели! Відтак я лишуся у своєму праві, якщо покличу варту і накажу схопити вас усіх.