Лович скочив на ноги так раптово, що трохи не вибив глек вина з Алейниних рук.
— Ви нам обіцяли недоторканість!
— О так. Майте вдячність, що у мене честі більше, ніж у декого. — Петир був такий розгніваний, яким Алейна його ніколи не чула. — Я прочитав вашу заяву і почув ваші вимоги. Тепер почуйте мої. Приберіть свої потуги від цієї гори. Повертайтеся додому і дайте моєму синові спокій. Не заперечую — сталися прикрі помилки, завдано гірких образ, але то все справа Лізиних рук, не моїх. Дайте мені лише рік, і з допомогою князя Нестора, обіцяю, ніхто в Долині не матиме приводу жалітися.
— Обіцянки-цяцянки, — мовив Видзвін. — Хіба можна їм вірити?
— То це ви мене вважаєте не вартим довіри?! Але ж не я оголив клинка на перемовах. Ви пишете про захист князя Роберта, а самі перерізали йому довіз харчів. Це треба припинити. Я не воїн, але якщо ви не приберете облогу, то битимуся. Окрім вас, у Долині є ще панство, і Король-Берег теж надішле допомогу. Якщо ви хочете війни, скажіть просто зараз — і Долиною потече кров.
Алейна бачила, як у очах панів-рокошан розквітає сумнів.
— Рік — не такий довгий час, — непевно проказав князь Черленець. — Можливо… якщо ви дасте нам певні заруки…
— Ніхто з нас не хоче воювати, — визнала пані Тягнидуб. — Осінь звертає на зиму. Час затягнути паски і зціпити зуби.
Видзвін прокашлявся.
— А наприкінці згаданого року…
— …якщо я не зумію схилити Долину до ладу та миру, то охоче складу з себе тягар намісництва, — пообіцяв Петир.
— Я кажу, це чесна угода. Ба навіть краще, — устряг князь Нестор Ройс.
— Ніхто не повинен зазнати кари чи помсти, — наполіг Храмин. — Жодних розмов про зраду чи бунт! У цьому ви теж маєте заприсягтися.
— Радо і охоче, — відповів Петир. — Я хочу нових друзів, а не нових ворогів. Я пробачу вас усіх — якщо бажаєте, то й на письмі. Навіть Лина Корбрея. Його брат — вірна і чесна людина. Недобре стягати ганьбу на такий шляхетний дім.
Пані Тягнидуб обернулася до панів-рокошан.
— Чи не порадитися нам, яснії панове?
— Нема потреби. Вочевидь, він переміг. — Сірі очі Спижевого Йона роздивилися Петира Баеліша. — Хай мені це не до смаку, але здається, ви матимете свій рік. Спробуйте, добрий паночку, його не змарнувати. Не всіх нас ви зуміли надурити.
І прочинив двері, виходячи, з такою лютою силою, що мало не зірвав з завіс.
Пізніше увечері відбувся невеличкий бенкет, на якому Петир мусив вибачатися за вбогий частунок. До гостей вивели Роберта у жупанчику вершково-блакитних барв; цього разу він спромігся зіграти маленького князя зграбно та переконливо. Спижевий Йон не з’явився — він уже відбув з Соколиного Гнізда і почав довгий спуск, як перед ним пан Лин Корбрей. Решта панства лишилася до ранку.
«Він їх зачарував» — подумала Алейна, коли лежала тієї ночі в ліжку і слухала виття вітру за віконницями. Дівчина не знала, відки взялася підозра, та щойно вона спала їй на думку, як не давала більше заснути. Алейна поперекидалася на постелі, шарпаючи свою здогадку так і сяк, наче собака — стару кістку. Нарешті вона підвелася і вдяглася сама, залишивши Гретхель у царині снів.
Петир ще не спав — сидів за столом і шкрябав листа на пергамені.
— Алейно! — привітався він. — Мила моя, солоденька. Що тебе привело до мене такої пізньої години?
— Я маю знати. Що трапиться за рік?
Він поклав перо на стіл і підняв очі з-над листа.
— Черленець і Тягнидуб уже старі. Хтось із них невдовзі помре, а як пощастить, то й обидва. Гілвида Ловича заріжуть брати. Найпевніше, молодий Харлан — він уже облаштував смерть князя Еона, а як то кажуть, «пустився в бійку — чуба не жалій». Видзвін — людина розбещена, його можна підкупити. З Храмином я задружуся. На жаль, Спижевого Йона Ройса голіруч не візьмеш, але коли він лишиться один, то вже не становитиме загрози.
— А пан Лин Корбрей?
Світло свічок танцювало у очах Мізинця.
— Пан Лин залишиться моїм непохитним ворогом. Кожному зустрічному він жалітиметься на мене зі зневагою та ненавистю. Кожній таємній змові, спрямованій на моє повалення, він запропонує свій меч.
Саме тоді її підозра перетворилася на певність.
— Яка ж буде винагорода йому від вас за службу?
Мізинець зареготав уголос.
— Золото, хлопчики та обіцянки, певно ж. Пан Лин — людина простих смаків, люба моя. Усе, що він любить — це золото, хлопчиків і вбивати.
Серсея
Того ранку король вередував, відколи підвівся з постелі.