Отже, Біла Гавань верталася до королівського миру. Руз Болтон та його байстрюк насувалися на Калин-Коп з півдня та півночі. Коли Калин-Коп стане їхнім, вони з’єднають потуги і виб’ють залізняків з Торгенового Закута і Жбиру-в-Пущі. Це має повернути Болтонам вірність решти значкових Неда Старка — вона знадобиться, коли настане час рушати проти князя Станіса.
Тим часом на півдні Мейс Тирел звів навколо Штормоламу наметове місто і поставив зо два десятки метавок жбурляти камені по замкових мурах — поки що без жодного зиску. «Тирел-воєвода — сміх, та й годі, — подумки глузувала королева. — Його гербом має бути жирне ледащо, яке з дупи не зрушить.»
Того дня по обіді на прийомі з’явився нудний та кислий браавоський посланець. Серсея вже відкладала його відвідини на два тижні й радо відклала б іще на рік. Але скарбничий, князь Гиліс, скаржився, що більше не в змозі мати з ним справи… щоправда, королеву віднедавна мучило питання, чи в змозі Гиліс робити бодай щось, окрім кашляти в хустинку.
Нохо Дімітіс — так браавосець називав себе. «Мало, що сам мене дратує — ще й ім’я нестерпне собі придумав.» Голос його теж її дратував. Серсея совалася у кріслі, поки посланець просторікував, і питала себе, скільки ще має терпіти погрози жадібних лихварів. Позаду неї височів Залізний Престол, кидаючи на підлогу покручені тіні лез та вістрів. Лише король або його Правиця могли сидіти на престолі власними особами. Серсея ж сиділа коло його підніжжя у кріслі визолоченого дерева з кармазиновими подушками.
Коли браавосець зупинився перевести подих, королева не стала гаяти часу.
— Цю справу радше личить обговорювати нашому шановному скарбничому.
Відповідь, вочевидь, не задовольнила шановного Нохо.
— Я розмовляв з князем Гилісом шість разів. А він лише кашляв і вигадував відмовки, ваша милосте. Проте золота не дав ані монети.
— То побалакайте з ним усьоме, — ласкаво посміхнулася Серсея. — Сім — священне число нашої віри.
— Ваша милість зволять жартувати, я знаю.
— Коли я жартую, то посміхаюся. Ви бачите мою посмішку? Чуєте сміх? Запевняю: коли я зволю жартувати, люди навколо мене сміються.
— Але король Роберт…
— …давно помер! — перервала вона його. — Залізний Банк отримає своє золото, коли бунт буде придушено остаточно.
Посланець мав нахабство невдоволено насупитися.
— Ваша милість хочуть…
— Прийом скінчено! — Серсея вже вдосталь настраждалася за один день. — Пане Мерине, супроводьте вельмишановного Нохо Дімітіса до дверей. Вам, пане Озмунде, я дозволяю відвести мене до покоїв.
Скоро мали прибути гості — королева хотіла ще скупатися і перевдягтися. Вечеря обіцяла бути страшенно нудною. Важка робота — правити королівством, а надто коли їх у державі аж сім.
Пан Озмунд Кіптюг приєднався до королеви на сходах — високий та стрункий, у білому строї Королегвардії. Коли Серсея упевнилася, що вони на самоті, то ковзнула рукою під його лікоть.
— Скажіть-но мені… як там ся має ваш менший братик?
Пан Озмунд забігав очима.
— А… наче нівроку, лишень…
— Лишень?! — Королева додала до голосу трохи гостроти. — Мушу зізнатися, що вже втрачаю терпець із вашим дорогеньким Ознеєм. Йому давно час засідлати ту маленьку кобилку. Я зробила його панцирним слугою і присяжним захисником Томена, щоб він міг щодня бувати у товаристві Маргерії. Часу зірвати троянду він мав удосталь. Невже мала королева така сліпа до його чарів?
— Чари нікуди не поділися. Він же Кіптюг, хіба не так? Перепрошую ясну пані. — Пан Озмунд пробіг пальцями крізь лискуче чорне волосся. — Але є одна халепа…
— Яка ще халепа? — Королева почала плекати сумніви щодо пана Ознея. Можливо, Маргерії до смаку припав би хтось інший. «Ауран Бурун зі своїм сріблястим волоссям. Чи бадьорий здоровань на кшталт отого пана Таллада.» — Діва надає перевагу комусь іншому? Її дратує обличчя вашого брата, абощо?
— Обличчя їй подобається. Два дні тому торкалася його рубців — він сам мені розповідав. Питала: «Яка жінка вам таке зробила?» Озней нікому не казав, що то була жінка — а вона звідкілясь знала. Може, переказав хто. Озней каже, вона його завжди торкається, коли розмовляє. Пряжку на киреї поправить, волосся зачеше, таке різне. Одного разу на стрільбищі він їй показував, як тримати лука — довелося обійняти. Він розказує солоні жарти, а вона сміється і кидається ще солонішіми. Вона його хоче, це напевно, але…
— Але? — заохотила Серсея.
— Вони ніколи не бувають на самоті! Майже завжди з ними король, а коли нема короля, то хтось інший. Двійко з її дівчат сплять із нею в ліжку — щоночі інші. Двійко інших приносять сніданок і вдягають. Молиться вона з септою, читає з сестрою Елінорою, співає з іншою сестрою Аллою, шиє з сестрою Меггою. Коли не напускає сокола з Янною Фосовей та Мерійкою Журав, то грає у «запрошення до замку» з малою панною Булвер. Коли їздить верхи, то тягне за собою цілий почет у чотири чи п’ять приятельок і родичок, а до них іще з тузінь стражників. Та й чоловіків при ній завжди удосталь, навіть у Дівосхроні.