«У таких, як він, годі шукати любові та шани, — подумала Брієнна, — хоч ти вивернися навиворіт.»
— Пане князю… може статися, Сандор Клеган щось знає про дівчину. Якщо я зможу його знайти…
— Клеган подався у розбійники. Схоже, злигався з Беріком Дондаріоном. А може, й ні — різне кажуть. Покажіть мені, де вони ховаються — я радо випатраю їх, витягну тельбухи і спалю. Ми повісили кількадесят розбійників, але ватажки досі нас уникають. Клеган, Дондаріон, червоний жрець, тепер іще ця жінка Серце-Камінь… як ви зібралися відшукати їх там, де не можу я?
— Пане князю, я… — Вона не мала для нього переконливої відповіді. — Все, що я можу — лише спробувати.
— Ну то пробуйте. Ви маєте королівську грамоту, мого дозволу можете не питати. Та однак я його даю. Коли вам пощастить, здобудете собі лише болячки на дупі. Якщо ні — можливо, Клеган лишить вам життя, коли його набрід вами награється. Тоді поповзете назад на свій Тарф з собачим байстрюком у череві.
Брієнна пустила його слова повз вуха.
— З дозволу пана князя, скільки людей має Хорт?
— Шестеро, шість десятків чи шість сотень. Залежить, кого питати.
Вочевидь, Рандилові Тарлі розмова вже набридла. Він почав відвертатися, щоб піти геть.
— Якби ми зі зброєносцем могли прохати вас про гостинність, доки…
— Прохайте чи благайте — під своїм дахом я вас не потерплю.
Наперед виступив пан Гайл Добич.
— З ласки вельможного пана, цей дах досі належить князеві Мутону.
Тарлі кинув на лицаря нищівний погляд.
— Не смійте мені згадувати про Мутона! Мутон має мужність хробака! Щодо вас, панно… кажуть, ваш батько — гідна, шанована людина. Коли так, мені його шкода. Одних чоловіків доля благословляє синами, інших — доньками. Та жоден не заслуговує на кару такою дитиною, як ви. Живіть або помріть, панно Брієнно, але поки я сиджу в Дівоставі, не повертайтеся сюди ніколи.
«Слова — то вітер, — сказала собі Брієнна. — Вони тобі не зашкодять. Хай стікають, аби не прилипали.»
— Воля ваша, пане князю, — почала вона, але Тарлі пішов, не дослухавши.
Брієнна вийшла з дворища, наче сновида, не знаючи, куди прямує. Пан Гайл хутко її наздогнав.
— Тут є корчми, де заночувати.
Брієнна хитнула головою заперечливо. Їй зовсім не кортіло розмовляти з Гайлом Добичем.
— Пригадуєте «Смердючу гуску»?
Ще б пак — Брієннин кобеняк досі нею смердів.
— А що таке?
— Приходьте туди назавтра опівдні. Мій родич Алин — один з тих, кого посилали шукати Хорта. Я з ним перемовлюся.
— Навіщо це вам?
— Чому б ні? Зробіть те, чого не зміг Алин — і я багато років матиму чим його дражнити.
Пан Гайл не брехав — у Дівоставі таки були корчми і заїзди. Деякі спалили під час одного чи іншого погрому міста і досі не відбудували; ті, що вціліли, юрмилися вояками з залоги князя Тарлі. Брієнна з Подріком зазирнули до кожного, але в жодному не знайшли ані вільного ліжка.
— Пане? Пані? — звернувся до неї Подрік, коли сонце вже сідало. — Кораблі! На кораблях є ліжка. Ну такі, підвісні. Або лави.
Люди князя Тарлі юрмилися і в порті — так рясно, наче мухи навколо голів Кровоблазнів. Їхній очільник знав Брієнну на вид і пропустив. Місцеві рибалки саме припинали човни на ніч і закликали купити вилов. Але її цікавили великі кораблі, що долали буремні води вузького моря. У порті якраз стояло з півдесятка, хоча один — галеас «Велетова донька» — саме вибирав линви, готуючись відпливти з вечірньою водою. Брієнна з Подріком рушили обходити решту. Керманич «Красуні з Мартинова» завважив Брієнну за повію і сказав, що його корабель — не дім розпусти. Гаківник з ібенійського китобоя просив продати йому Подріка. На інших кораблях на них чекала краща доля. На «Морському блукальцеві» Брієнна купила Подрікові помаранч. Корабель був кочем зі Старограду, а прийшов через Тирош, Пентос і Сутіндол.
— Далі йдемо до Мартинова, — розказав капітан, — а відти навколо Пальців до Сестринова і Білої Гавані, коли шторми не завадять. «Блукалець» — добра посудина. Щурів менше, ніж усюди. Подаємо свіжі яйця і масло до сніданку. Ясна панна шукають перевозу на північ?
— Ні. — «Поки що ні.» Думка була спокуслива, але…
Дорогою до наступного пришибу Подрік посовав ногою і спитав:
— Пане? Пані? Що як пані таки поїхали додому? Ну тобто та пані, інша. Пане. Пані Санса.
— Її дім спалили.
— Але ж усе-таки. Там її боги. А боги не помирають.