Стрічалися тут і люди теж. Деякі з них жили між заростей очерету в хатинах, вибудуваних з глини та соломи, інші рибалили у затоці зі шкіряних човників і ставили собі домівки на хитких дерев’яних палях високо над піском. Жити вони намагалися осібно, далеко від інших людських осель, та й самі здавалися відлюдькуватими. Втім, перед полуднем пес знову загавкав, і з очерету виникли три жінки, що подарували Мерібальдові плетений кошик скойок. Навзамін він дав кожній помаранча — не зважаючи, що в цьому світі скойок біля берега водилося, як бруду, а помаранчі коштували на вагу золота. Одна з жінок була дуже стара, інша — тяжка дитиною, а третя — гарненька юна дівчина, свіжа та соковита, наче квітка навесні. Коли Мерібальд відвів їх подалі висповідати гріхи, пан Гайл стиха реготнув і пожартував:
— Може, це до нас самі боги припожалували? Хай не всі, зате Діва, Мати і Стариця.
На це Подрік так вирячив очі, що Брієнна мусила його заспокоїти: ні, то не лики бога, а всього лише три болотяні мешканки.
Згодом, коли подорож поновилася, Брієнна обернулася до септона і мовила:
— Ці люди живуть менше як за день верхи від Дівоставу. Але війна їх не торкнулася.
— В них нема чого торкати, панно. Всі їхні скарби — скойки, каміння та шкіряні човники. Найліпша зброя — іржаві ножі. Вони народжуються, живуть, кохають, помирають. Вони знають, що в їхній землі господарює князь Мутон, але майже ніхто його ніколи не бачив. А Король-Берег для них і поготів — порожнє слово.
— Все ж вони знають богів, — зауважила Брієнна. — Гадаю, це ваша робота. Скільки часу ви блукаєте річковим краєм?
— Скоро сорок років, — відповів септон. Пес гучно гавкнув. — Коло моїх мандрів од Дівоставу до Дівоставу забирає півроку, а коли й більше. Все ж я не скажу, що добре знаю Тризуб. Я бачу замки панів та княжат лише здалеку, зате буваю у базарних містечках і острогах, селах таких малих, що не мають назви, блукаю вздовж заплотів та поміж пагорбів, перетинаю бурчаки, де спраглий може напитися, ночую в печерах, де можна сховатися. Шляхи, якими ходить простолюддя — то не княжі гостинці, а криві брудні стежки, яких нема на мапах з пергамену. Але вони є у мене в голові. — Він видав тихий смішок. — Як не бути? Кожну їх версту оцими ногами протоптав, і не один раз, а десять.
«Кривими стежками ходять не лише селяни, а й розбійники. І в печерах зручно ховатися тим, кого шукають.» Брієнна відчула холодок підозри і спитала себе, чи добре пан Гайл знає цього септона.
— Чи не самотньо вам живеться, септоне?
— Зі мною завжди Седмиця, — відповів Мерібальд, — а ще я маю вірного помічника і Пса.
— Ваш пес має ім’я? — запитав Подрік Пейн.
— Напевне, має, — відповів Мерібальд, — але він не МІЙ пес. Він не може належати мені.
Пес гавкнув і замахав хвостом. То була велика кошлата істота, трохи не чотири пуди на вагу, але норовом лагідна та дружня.
— Кому ж він належить? — запитав Подрік.
— Собі. Седмиці. Кому ж іще? А щодо імені… він мені його не казав. Тому я зву його просто Пес.
— А… — Подрік, вочевидь, не знав, що думати про пса на ймення Пес. Малий трохи поміркував, потім сказав: — Я колись мав пса, ще малий був. Звав його Зухом.
— А він був?
— Що «був»?
— Зухом?
— Та ні. Тихий був, лагідний. Помер давно.
— Пес береже мене на дорогах, навіть у такі тяжкі часи, що випали нам нині. Ані вовки, ані розбійники не зачіпають мене, коли Пес поруч. — Септон спохмурнів. — Вовки останнім часом стали жахливі. Є місцини, де людина мусить шукати дерево на нічліг, щоб дожити до ранку. За всі роки моїх мандрів я не бачив вовчої зграї більше як у десяток звірів. Але величезна зграя, що нині нишпорить уздовж Тризуба, має кількасот!
— Ви стрічали їх самі? — запитав пан Гайл.
— Слава Седмиці, вкрила од лиха… та чув їх уночі, і не раз. Стільки голосів водночас… аж кров у жилах вистигає. Навіть Пес тремтів, а він задушив з десяток вовків.
Септон скуйовдив собаці голову.
— Дехто каже: то гемони, не звірі. Буцімто зграю веде вовчиця-чудовисько — зловісна сіра тінь, неймовірна зростом. Ще кажуть, що вона сама-одна валить зубрів, що її не стримає жодна пастка, не лякає ані вогонь, ані залізо. Вона вбиває всіх самців, які пробують на неї лізти, і не хоче іншого м’яса, крім людського.
Пан Гайл Добич аж зареготався.
— Ну, септоне, ви свого домоглися! В бідного Подріка очі вже як варені яйця!
— От і ні! — обурено заперечив Подрік. Пес гавкнув.
Тієї ночі вони отаборилися у холодних піщаних кучугурах. Брієнна вислала Подріка берегом знайти плавнику для вогнища, але повернувся він з порожніми руками і в болоті аж до колін.