— Відплив, пане. Пані. Води нема, лише болото на березі.
— Не лізь у те болото, хлопче, — порадив септон Мерібальд. — Воно чужинців не любить. Ступиш не туди — розчахнеться і проковтне тебе.
— Та це ж лише грязюка, — не повірив Подрік.
— Коли наповнить тобі рота і заповзе до носа — тоді вже не грязюка, а смерть. — Він посміхнувся, щоб прогнати моторошний холодок зі своїх слів. — Ну ж бо, витри бруд, синку, і тримай скибку помаранча.
Наступний день минув так само. Поснідали вони солоною тріскою та ще кількома шматочками помаранча, потім рушили, щойно сонце визирнуло з-за виднокраю. Позаду лежало рожеве небо, попереду — лілове. Пес очолював загін — обнюхував кожну купину очерету, потім задирав на неї лапу. Дорогу він, схоже, знав незгірш Мерібальда. Почався приплив; солоне повітря забриніло пронизливим скиглінням морських ластівок.
Наступного полудня вони зупинилися у крихітному сільці — першому стріченому в дорозі. Воно складалося з восьми хат на палях над невеличким струмочком. Чоловіки рибалили у морі з невеличких човників, але жінки та малі хлоп’ята швидко полізли з хат додолу хиткими мотузяними драбинами і скупчилися навколо септона Мерібальда на молитву. Після молитви він відпустив їм гріхи і лишив трохи ріпи, лантух бобів та два зі своїх коштовних помаранчів.
Опинившись знову на шляху, септон мовив:
— Краще нам цієї ночі тримати варту, друзі. Селяни кажуть: у пагорбах при березі, західніше старої вартової вежі, тиняються троє втікачів.
— Лише троє? — всміхнувся пан Гайл. — Та це нашій панні мечниці на один зуб. Озброєний загін вони не зачеплять.
— Хіба що помиратимуть з голоду, — відповів септон. — У цих краях можна добути їжу, але треба мати очі, щоб її бачити. А ці люди тут чужинці — недобитки з якоїсь битви. Якщо ми з ними зіткнемося, пане, прошу залишити їх мені.
— Що ви з ними робитимете?
— Погодую. Припрошу сповідувати гріхи, щоб дарувати прощення. Покличу з нами до острова Упокій.
— Все одно, що запросити врізати нам горлянки уві сні, — пирхнув Гайл Добич. — Князь Рандил краще дає ради втікачам — сокирою і конопляним зашморгом.
— Пане? Пані? — спитав Подрік. — Оці втікачі — це те саме, що розбійники?
— Одного тіста книш, — відповіла Брієнна.
Але септон Мерібальд не погодився.
— Може, тісто і одне, та книші не ті самі, панно. Розбійники бувають різні, як різні бувають птахи. І кулик, і орел мають крила, але вони — не одне. Співці люблять співати про шляхетних воїнів, які мусили піти проти закону, щоб перемогти злого можновладця. Але більшість розбійників — радше скажені Хорти, ніж шляхетні князі-блискавки. То люті й недобрі люди, якими рухає жадоба та ненависть. Вони зневажають богів і дбають лише про себе. Утікачі з війни більше заслуговують на жалість, хоча теж бувають небезпечні. Майже всі вони — хамського роду, простолюдці, що ніколи не віддалялися й на дві версти від рідної хати, доки якийсь пан чи князь не зібрав їх докупи і не погнав на війну. Погано взуті та вбрані, вони крокують під його корогвами, а за зброю часто-густо не мають нічого ліпшого, ніж серп, вила чи довбню, яку самі зробили, прикрутивши ремінцями каменюку до кийка. Брати ідуть поруч з братами, сини — з батьками, приятелі — з приятелями. Вони чують пісні та байки, запалюються серцями, мріють побачити різні дива, здобути багатство та славу. Війна здається їм блискучою пригодою — найліпшою в їхньому житті.
— А тоді вони вперше куштують смак битви. Деяким цього досить, щоб зламатися. Інші витримують кілька років, втрачають лік битвам, у яких стояли. Але навіть людина, що пережила сто битв, може зламатися у сто першій. Брати бачать, як гинуть їхні брати, батьки втрачають синів, приятелі дивляться, як їхні друзі тримають руками тельбухи, випущені ударом сокири.
— Вони бачать, як пана, що їх привів, убивають у бою, і якийсь інший пан кричить, що тепер вони належать йому. Їх ранять, і не встигає одна рана загоїтися, як їм завдають наступної. Харчів завжди бракує, взуття шматується просто на ногах, одяг лахмітиться і гниє… а половина ще й гидить у штани, бо п’є погану воду.
— Якщо їм треба нові чоботи, теплу свитину чи шоломця на голову, хоча б іржавого, то єдиний спосіб їх здобути — зняти з трупа. Скоро вони починають красти в живих — у простолюду тієї землі, де триває війна, хоча ті небораки не надто різняться від них самих. Вояки ріжуть чужих овець, крадуть чужих курей, а відти вже один крок до викрадення чужих доньок. Одного дня вони оглядаються і бачать, що всі їхні друзі та родичі зникли, що вони б’ються у чужій землі поряд з чужинцями та під корогвою, яку ледве упізнають. Вони не знають, де вони, як потрапити додому, а пан, який їх очолює, не знає навіть їхніх імен, але ж горлає, щоб шикувалися, виставляли вперед списи, коси та вила, щоб тримали оборону і не відступали. Коли на них налітають лицарі — безликі боввани у сталевій броні — грім копит їхніх коней наповнює цілий світ…