— Кораблі, — повторив Аемон. — Ми знайдемо там відповіді. Про драконів. Мені треба знати.
«Ні, — подумав Сем, — вам треба їжі та тепла, щоб черево було повне, а у комині тріщав вогонь.»
— Ви голодні, маестре? Маємо трохи хліба і шматочок сиру.
— Ні, не зараз, Семе. Згодом — коли трохи зміцнію.
— Але як ви зміцнієте, коли нічого не їсте?
Власне, їжею ніхто з них не розкошував ще від Скагосу. Осінні шторми гнали їх, наче скажені, через усе вузьке море. Інколи вони налітали з півдня, гуркотіли громом та мерехтіли блискавками, по кілька днів проливалися чорним дощем. Подеколи вони приходили з півночі, похмурі та холодні, з навіженими вітрами, що наскрізь різали ножем. Одного разу стало так холодно, що Сем зранку побачив на кораблі суцільний кожух льоду — білий та блискучий, мов перли. Капітан наказав зняти щоглу і прив’язати до чардаку, щоб скінчити перехід на самих веслах. І до миті, коли попереду показався Велет, ніхто не їв уже дуже давно.
Утім, опинившись на суходолі, Сем негайно відчув вовчий голод — а з ним разом Дареон і Йоля. Навіть малий почав смоктати завзятіше. Але Аемон…
— Хліб зачерствів, та я спробую виканючити на кухні трохи підливи і розмочити його, — сказав старому Сем.
Корчмар був дядько суворий, холодноокий, до чорних незнайомців під своїм дахом ставився підозріливо… але на кухні до них були лагідніші.
— Ні, дякую. Може, ковток вина?
Та якраз вина вони не мали. Дареон обіцяв купити трохи з тих грошей, що заробить співами.
— Вино буде пізніше, — винувато похнюпився Сем. — Є лише вода, але не надто добра.
Добра вода текла арками великого цегляного водогону, який у Браавосі називали «солодкою річкою». Багатії відводили труби собі у будинки; бідарі носили цебра та глеки з міських водограїв. Сем надіслав Йолю принести чистої води для питва, геть забувши, що дичацька дівчина прожила всеньке життя у Крастеровому Дитинці й не бачила навіть базарного містечка — годі вже казати про велике місто. Кам’яна плутанина островів та проток, що складала Браавос, позбавлена трави і дерев, переповнена незнайомцями, що балакали мовою, з якої вона не розуміла ані слова, перелякала її так, що спершу вона загубила мапу, а потім загубилася сама. Сем знайшов її у сльозах при підніжжі пам’ятника якомусь давно померлому дожеві.
— Маємо лише воду з протоки, — сказав він маестрові Аемону, — але на кухні її закип’ятили. Сон-вино теж є, якщо вам раптом треба.
— Я вже досить наспав, дякую. Води буде досить. Допоможи мені, будь ласкавий.
Сем підтримав старого і підніс кухлика до його сухих потрісканих вуст. Половина води пролилася маестрові на груди.
— Досить, — закашлявся Аемон, зробивши кілька ковтків. — Ти мене втопиш.
Він затремтів у Семових руках.
— Чому тут так холодно?
— Бо дров більше нема.
Дареон заплатив корчмареві удвічі проти звичаю за кімнату з комином, але ніхто з них не знав, скільки тут коштують дрова — на Браавосі-бо не росли дерева, хіба що у дворищах та садках заможних міщан і могутніх вельмож. Не пиляли браавосці й сосен, що вкривали зовнішні острови навколо їхньої велетенської затоки та слугували вітроламами проти штормів. Натомість дрова привозили човнами — річками, а потім через затоку. Навіть сухі кізяки тут цінували недешево — адже браавосці плавали водою замість їздити кіньми. Та вони б і не зважали, якби вчасно виїхали до Старограду — але саме цього їм не дозволила хвороба маестра Аемона. Ще однієї подорожі буремним морем він би не пережив.
Аемонова рука поповзла ковдрою, намацуючи Семову.
— Треба йти до порту, Семе.
— Коли зміцнієте, підемо.
Кволий старий не годився стрічати солоні бризки та мокрі вітри узбережжя — а Браавос майже увесь складався з узбережжя. На півночі лежала Порфірова Гавань, де браавоські торговці припинали кораблі попід банями та вежами палацу дожів. На заході — Тандитна Гавань, переповнена кораблями з інших Вільних Міст, Вестеросу, Ібену та казкових земель далекого сходу. Але і в інших місцях повно було невеличких пришибів, поромних стоянок, старих сірих корабелень, де креветники, краболови та рибалки ставили човни після походів прибережними болотами і гирлами річок.
— Вам зараз тяжко кудись ходити.
— То йди замість мене, — наполіг Аемон, — і приведи когось, хто бачив драконів.
— Я? — сахнувся Сем, почувши наказ. — Але ж, маестре, то були чутки! Побрехеньки жеглярів!
Свою частку вини мав понести і Дареон. Співець приносив з шинків та бурдеїв найчудернацькіші плітки, на які людям ставало уяви. На жаль, розповідь про драконів він почув добряче напідпитку і не зміг пригадати подробиць.