— Перемагаючи його ворогів. Батько завжди казав, що швидкий удар меча — кращий захист, ніж найміцніший щит. Щоправда, для удару мечем потрібна правиця. І все ж навіть скалічений лев ще так-сяк викликає острах. Я хочу здолати Водоплин. Я хочу, щоб Бріндена Таллі забили в кайдани або вбили. І хтось мусить нарешті дати лад Гаренголові. Ми маємо нагальну потребу в Вілісові Мандерлі — якщо він досі живий і в полоні — але залога не відповіла на жодного нашого крука.
— У Гаренголі сидять хлопці Грегора, — нагадав їй Хайме. — Він полюбляв тупих і жорстоких. Найпевніше, твоїх круків просто з’їли, а листи не було кому читати.
— Саме тому я надсилаю тебе. Можливо, хоробрий братику, вони спробують з’їсти і тебе — але ти їм напевне станеш поперек горлянки. — Серсея розправила спідниці. — За твоєї відсутності я хочу, щоб Королегвардію очолив пан Озмунд.
«…розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом, і хтозна — чи не під Місячком теж…»
— Це не тобі обирати. Коли вже я мушу їхати, хай за мене лишається пан Лорас.
— Це такий жарт, абощо? Ти знаєш, що я думаю про пана Лораса.
— Ну, якби ти не відіслала Балона Лебедина у Дорн…
— Він був потрібен там! Дорнійцям вірити не можна. Той червоний змій бився за справу Тиріона, ти не забув? Я не лишу їм на поталу свою доньку. І не дозволю, щоб Королегвардію очолив Лорас Тирел!
— Пан Лорас утричі майстерніший і утричі мужніший за пана Озмунда.
— Твоє уявлення про мужність, братику, чудернацько змінилося.
Хайме відчув, як у ньому росте гнів.
— О так, Лорас не обмацує твої цицьки очима, як пан Озмунд, але не думаю…
— То на тобі, подумай!
Серсея загилила йому ляпаса. Хайме не зробив навіть спроби перехопити удар.
— Бачу, треба ростити ряснішу бороду — щоб захистила від пестощів моєї королеви.
Йому палко хотілося розірвати на ній сукню і обернути лящі на поцілунки. Він уже робив так за давніх часів — коли мав обидві руки.
Очі королеви перетворилися на зелені крижини.
— Вам краще піти, пане Регіментарю.
«…під Ланселем, Озмундом Кіптюгом, і хтозна — чи не під Місячком…»
— Ви не лише безрукі, а ще й глухі? Двері позаду вас, шановний.
— Воля ваша.
Хайме крутнувся на підборах і вийшов геть. Десь там, напевне, сміялися боги. Серсея ніколи не терпіла, щоб їй заперечували — кому і знати, як не йому. Може, лагідно та поволі він би схилив її до згоди… якби віднедавна її лють не спалахувала від самої його присутності.
Почасти він навіть радів залишити Король-Берег за спиною, бо не мав смаку до товариства дурнів і підлабузників навколо Серсеї. «Найменшою радою» кликали їх у Блошиному Подолі, якщо вірити Аддамові Марбранду. Щодо Кайбурна… хай він урятував Хайме життя, але однак лишався Кровоблазнем.
— Кайбурн аж смердить страшними таємницями, — попередив він Серсею.
Але та лише зареготала і відповіла:
— Усі ми маємо таємниці, братику.
«…під Ланселем, Озмундом Кіптюгом, і хтозна — чи не під Місячком…»
Сорок лицарів і стільки ж зброєносців чекали на нього коло стайні Червоного Дитинця. Половина була з західняків, що присягали вірністю домові Ланістер, половина — нещодавні вороги, перетворені на друзів. Пан Дермот з Мокрохащів мав везти Томенову корогву, Рудий Ронет Конінгтон — білий прапор Королегвардії. Юнаки з Пужелів, Дударів та Пекледонів поділяли честь служити Регіментареві Королегвардії зброєносцями.
— Тримай друзів за спиною, а ворогів — там, де їх бачитимеш, — радив йому колись Самнер Кракегол. Чи то був батько?
Дорожня кобила під ним була гніда, аж червоняста, бойовий огир — сірий, прегарної статури. Вже багато років Хайме не давав собі клопоту називати коней іменами — надто багато їх загинуло під ним у битвах. Тяжче втрачати коня, коли сам дав йому ім’я. Та коли молодий Дудар почав величати їх Гонором і Славою, Хайме засміявся і дозволив залишити імена. Слава носила чабрак ланістерівського кармазину; на Гонорі були білі ладри Королегвардії.
Джосмин Пекледон потримав панові Хайме повід кобили. Зброєносець був худорлявий, наче спис, мав довгі руки та ноги, масне брунатно-русяве волосся і м’який пушок на щоках. Кирея на ньому була ланістерівського кармазину, але на вапенроку юнак носив десять лілових зірок на жовтому полі.
— Мосьпане Регіментарю, — запитав хлопець, — чи знадобиться вам ваша нова правиця?
— Причепіть її, Хайме! — закликав пан Кенос із Кайсу. — Привітайте простолюдців — вони про вас дітям казки розповідатимуть!
— Не хочу. — Хайме не бажав показувати натовпові золоту облуду. «Хай бачать пеньок. Хай бачать каліку.» — Та ви, пане Кеносе, не відмовляйте собі у розвазі. Привітайте юрбу обіруч, ще й ногами потрусіть, якщо вам до снаги!