— Ви вислали по них погоню?
Сракобрех скривився, наче йому було боляче думати.
— Та ні, мосьпане. Ну таке… срали-мазали, лісом лазили…
— Коли пес скаженіє, йому ріжуть горло.
— Ну таке, — відповів чолов’яга, потираючи рота, — я однак Полівера, ту сраку дурнувату, не надто любив, а пес — він же брат нашого пана, отож ми…
— Ми на війні задніх не пасли, — устряг молодик із намистом, — але щоб Хорта ловити — то треба геть з глузду з’їхати.
Хайме роздивився його ретельніше. «Хоробріший за інших, і не такий п’яний, як Сракобрех.»
— То ви його злякалися.
— Та не скажу «злякалися», мосьпане… скажу — залишили тим, хто кращий за нас. Ось як нашому панові. Чи вам.
«Тобто тому мені, який мав обидві руки.» Хайме себе не дурив — зараз він був Сандорові на один зуб.
— Ім’я маєш?
— Рафорд, коли ласка. Всі кличуть Рафом.
— Гаразд, Рафе. Збери усю залогу в Палаті Ста Коминів. Бранців теж. Хочу їх бачити. І хвойд з корчми. А, і Хапа ще принеси. Прикро було почути, що його вже нема. Кортить подивитися хоч на голову.
Коли принесли голову, Хайме побачив, що вуста Хапові відкраяли ножем — разом із вухами і майже усім носом — а гайвороння виїло очі. Все ж його досі можна було впізнати, принаймні за борідкою — недоладною ниткою волосся завдовжки зо дві стопи, що витикалася з гострого підборіддя. Її Хайме не сплутав би ні з чиєю; та окрім неї, на черепі кохорця лишилося хіба що кілька смужок шкіри.
— Де решта трупа? — спитав Хайме.
Чомусь довго ніхто не хотів йому відповідати. Нарешті Сракобрех опустив очі й промимрив:
— Що згнило, а що з’їли, перепрошую пана.
— Один із бранців завжди прохав їсти, — зізнався Рафорд, — і наш пан наказали дати йому смаженої цап’ятини. Та скільки там на ньому вже того м’яса було… Наш пан спершу забрав його долоні й ступні, а тоді руки до плечей і ноги до дупи…
— Майже все з’їла ота жирна срака, — додав Сракобрех, — але наш пан наказали, щоб усі бранці скуштували хоч трохи. І Хап теж — самого себе. Той хвойдин син фафрав, коли ми його годували, а сік стікав йому на дурну бороду.
«Батьку, — подумав Хайме, — не один, а обидва твої пси геть збожеволіли.» Мимоволі пригадалися казки, які він чув дитиною в Кастерлі-на-Скелі — про навіжену пані Лотстон, яка ніжилася у кривавих купелях і бенкетувала людською плоттю в цих самих стінах.
Помста чомусь втратила усякий смак.
— Забери оце і викинь у озеро. — Хайме кинув Хапову голову Пекові та знову обернувся до залоги. — Доки князь Петир не з’явиться обійняти свій панський престол, в ім’я корони Гаренгол триматиме пан Боніфер Доброчесний. Хто з вас забажає вступити до його залоги — ласкаво прошу. Якщо, звісно, він вас прийме. Решта поїде зі мною до Водоплину.
Служиві люди Гори перезирнулися.
— А нам борг винні, — сказав один. — Наш пан пообіцяли. Багаті нагороди — так вони казали.
— Достоту так, — погодився Сракобрех. — «Багаті нагороди кожному, хто зі мною.»
Ще з десяток забурмотіло згоду.
Пан Боніфер здійняв руку в рукавиці.
— Хто лишиться зі мною — матиме кількадесят морг орної землі. Стільки ж отримає, коли візьме собі дружину, і ще стільки ж — коли вродиться перша дитина.
— Землі, пане? — Сракобрех скривився і сплюнув. — Та срати на ту землю! Якби ми хотіли длубатися у сраному гівні, то лишилися б удома, перепрошую пана. «Багаті нагороди» — так пан казали. Золотом!
— Якщо ви маєте скарги, ходіть до Король-Берега і бийте чолом моїй милій сестрі, — сухо відказав Хайме і обернувся до Рафорда. — Тепер хочу бачити бранців. Найперше — пана Виліса Мандерлі.
— Це того жирного? — запитав Рафорд.
— Щиро сподіваюся. Лишень спробуйте розповісти мені сумну звістку про його смерть — і поділите його долю.
Слабка надія знайти у кам’яних мішках Пелеха, Паця або Золло скоро вмерла остаточно. Скидалося, що Кровоблазні встигли покинути Варго Хапа всі до останнього. З людей пані Вент лишилося тільки троє: кухар, що відчинив потерну панові Грегору, горбатий зброяр Бен на прізвисько Чорнопалець і дівчина Пія — на жаль, тепер не така п’янка та справна, якою її востаннє бачив Хайме. Хтось зламав їй ніс і вибив половину зубів. Побачивши Хайме, дівчина впала йому до ніг і, схлипуючи, учепилася за одну з них із навіженою силою — Дужий Вепр ледве її відтягнув.
— Ніхто тебе більше не зачепить, — пообіцяв їй Хайме, і вона заголосила ще гучніше.
До інших бранців поставилися трохи краще; серед них був і пан Виліс Мандерлі та ще кілька північан чесних родів, узятих у полон Горою-на-Коні в битві при бродах на Тризубі. Бранці ті коштували чималих викупів. На вигляд усі вони були обірвані, брудні та смердючі; дехто мав свіжі синці, вибиті зуби, відрубані пальці. Але рани їхні промили і перев’язали, та й з голоду ніхто не потерпав. Хайме зацікавився, чи знають вони, чим їх нещодавно годували — але завважив за краще не питати.