— Септон Райнард і септон Торберт належать до Превелебних! — визвірилася Серсея. — Ось дізнаються вони, як ви мені перешкоджали, тоді начувайтеся! Ви смієте забороняти мені вхід до святого септу Баелора?
— Ваша милосте, — відповів сивобородий і сутулий, — ми щиро вітаємо вас у храмі, але ваші люди мають лишити тут паси з мечами. Всередині не можна мати при собі зброю. Такий наказ верховного септона.
— Лицарі Королегвардії ніколи не залишають своїх мечів. Навіть у присутності короля.
— У домі короля править воля короля, — відповів старий лицар, — але тут — дім богів.
До Серсеїних щік прилинула барва. Одне слово Меринові Транту — і горбатий старий зустрінеться з богами швидше, ніж бажає. «Але не тут. Не зараз.»
— Чекайте тут, — кинула вона Королегвардії, а сама рушила сходами вгору. Списники розвели списи, двоє інших налягли на двері, які прочинилися з гучним стогоном.
У Світличній Палаті Серсея побачила зо два десятки септонів на колінах, але не за молитвою, а за миттям підлоги; поруч стояли цебра води з милом. Ряси грубого плетіння, сандалі з ременями спершу змусили Серсею сприйняти їх за горобців. Але потім один підняв голову; обличчя його було аж бурякове, а на руках — криваві пухирі.
— Ваша милосте!
— Септоне Райнарде?! — не повірила своїм очам королева. — Що ви робите на колінах?
— Миє підлогу. — Той, хто відповів, був на кілька вершків нижчий за королеву і худий, наче держак мітли. — Праця — різновид молитви, яка найбільше тішить Коваля.
Він підвівся, тримаючи в руці жорстку щітку для підлоги.
— Ми чекали на вашу милість.
Бороду чолов’яга мав брунатно-сиву, коротко підрізану; волосся було зв’язане у тугий вузол на потилиці. Ряса, хоч і чиста, була поношена і залатана. Рукави він закотив до ліктів, щоб мити підлогу, але поли нижче колін темніли від води. Обличчя старий мав загострене, глибоко посаджені очі — карі, наче земля. «Та він босоніж» — з відразою помітила Серсея. Босі ноги, що стояли на кам’яній підлозі, були тверді, як ріг, укриті шарами мозолів.
— То це ви — його пресвятість верховний септон?
— Так, це ми.
«Батьку, даруй мені сили.» Королева знала, що має стати на коліна, але підлогу вкривала брудна мильна вода, в якій напевне зіпсується її сукня. Вона зиркнула навколо себе — на стариганів на колінах.
— Не бачу тут люб’язного мені й престолові септона Торберта.
— Септона Торберта посаджено до покаянної келії на хліб та воду. Гріх людині в часи, коли половина держави голодує, наїдати таке черево.
Серсея почула вже досить для одного дня і вирішила спустити гнів з налигача.
— Оце так ви мене вітаєте? Зі щіткою в руках, посеред калюж води? Та ви знаєте, хто я?
— Ваша милість є королевою-намісницею на державі Семицарства, — відповів чоловік, — але писано у «Семикутній зірці», що як люди схиляються перед панами земними, а пани — перед королями, так і королі з королевами мають схилятися перед Сімома, Котрі Суть Одне.
«Це він мені наказує стати на коліна, абощо?» Якщо так, то він її ще не знає.
— Ви мали б вітати мене на сходах, у найкращих шатах, з кришталевим вінцем на голові!
— Ми не маємо вінця, ваша милосте.
Серсея насупилася ще суворіше.
— Мій вельможний панотець подарував вашому попередникові вінця рідкісної краси з кришталю та плетеного золотого дроту.
— І за сей дар ми шануємо його в наших молитвах, — мовив верховний септон. — Проте вбогі потребують їжі в череві більше, ніж ми — золота і кришталю на голові. Того вінця було продано, як і всі інші з наших сховищ, а з ними — всі персні, прикраси, коштовні шати срібного та золотого плетива. Людина не замерзне і у вовні — на те Седмиця дарувала нам добрих овечок.
«Та він конче божевільний.» Превелебні теж — як інакше вони могли обрати таку істоту на верховного септона!… хоча хтозна… чи божевільні, а чи налякані юрбою жебраків перед храмом. Кайбурнові шепотинники твердили, що септонові Люцеону лишалося дев’ять голосів до обрання, коли двері репнули, і горобці увірвалися до Великого Септу зі своїм ватажком на плечах та сокирами у руках.
Королева пришпилила малого чоловічка крижаним поглядом.
— Тут є місце, де б ми могли побалакати наодинці, ваша пресвятосте?
Верховний септон віддав щітку одному з Превелебних і мовив:
— Прошу вашу милість за мною.
І повів королеву крізь внутрішні двері — у приміщення септу, куди не було дороги кожному. Кроки лунко розносилися мармуровою підлогою. Часточки пилу літали у стовпах кольорового світла, що падали навскіс крізь олив’яне скло великої бані. Пахощі ладану солодили повітря, свічки сяяли зірками коло семи вівтарів. Тисяча миготіла вогниками перед вівтарем Матері, майже стільки ж — коло Діви, але порахувати свічки Морокові вистачило б двох рук, і навіть лишилося б кілька пальців.