«Чуєте, князю Станісе?» Серсея несамохіть посміхнулася. Навіть її панотець не досяг би кращого. Одним ударом вона позбавила Король-Берег чумної навали горобців, домовилася про Томенове благословення і полегшила борги корони майже на мільйон драконів. Поки верховний септон вів її назад до Світличної Палати, серце королеви маяло десь у небесах.
Пані Добромир поділила Серсеїну радість, хоча ніколи не чула ані про Синів Воїна, ані про Бідолах.
— Вони існували ще до Аегонового Завоювання, — пояснила Серсея. — Сини Воїна — то було братство лицарів, які відмовлялися від земель та доходів і присягали на мечах його пресвятості верховному септонові. Бідолахи… ці були простіші, але численніші. Щось на кшталт жебрущих братів, але з сокирами замість мисок для милостині. Вони блукали шляхами, супроводжуючи подорожніх від септу до септу, від містечка до містечка. Нашивали на себе значки з семикутною зіркою, червоною на білому, тому простолюддя кликало їх Зірками. Сини Воїна ж носили веселкові киреї та карбовані сріблясті панцери, а під ними — волосяниці. У маківки їхніх мечів було вправлено кришталі в подобі зірок. За те вони й звалися Мечами. Святі та божі, невибагливі, невблаганні, знавці чар, драконоборці, гемоноловці… багато ходило казок про них і серед них. Але всі погоджувалися, що не було нікого безжальнішого до ворогів Святої Віри.
Пані Добромир збагнула усе негайно.
— Таких ворогів, як, приміром, князь Станіс та його червона ворожбитка?
— Ой, а справді? Чом би й ні? — захихотіла Серсея, наче мале дівчисько. — Чи не розкоркувати нам глек наливки та не прославити запал Синів Воїна, щоб не нудьгувати дорогою додому?
— За Синів Воїна та блискучий розум королеви-намісниці! За Серсею, Першу тако наречену!
Наливка була солодка й міцна, як Серсеїна перемога; ноші пливли містом, наче на хвилях мрій. Але біля підніжжя Аегонового пагорба вони зустріли Маргерію Тирел та її сестер, що саме поверталися з прогулянки верхи. «Де б я не поїхала, нема від неї порятунку» — скривилася подумки Серсея, коли погляд її знайшов малу королеву.
Позаду Маргерії тягнувся довгий хвіст двірського панства, стражників та челяді; багато з челядинів тягли кошики, повні свіжих квітів. Кожна з Маргерійчиних сестер у перших мала серед почту свого залицяльника: Елінора їхала поруч із довготелесим та незграбним зброєносцем Алином Амброзом, з яким була заручена; пан Таллад — поруч із сором’язливою Аллою, однорукий Марк Мулендор — з Меггою, пухкою та сміхотливою. Близнюки Рожвини супроводжували ще двох панянок з почту Маргерії: Мередиту Журав та Янну Фосовей. Усе жіноцтво вплело квіти у волосся. До походу приєднався і Джалабар Ксого, і пан Ламберт Червонокрут із пов’язкою на оці, а ще — молодий вродливий співець, відомий на прізвисько Блакитний Бард.
«І певно ж, малу королеву повинен супроводжувати лицар Королегвардії, і певно ж, це має бути Лицар Квітів.» У білому лускатому обладунку з золотим карбом пан Лорас блищав, наче ясне сонце. Він більше не наважувався вимагати віддати йому Томена в навчання, та однак малий король проводив у його товаристві забагато часу. Щоразу, як Томен повертався після дня з молодою дружиною, в нього тільки й балачок було: пан Лорас зробив це, пан Лорас сказав те…
Маргерія привіталася, коли два почти стрілися, і поїхала поруч з королевиними ношами. Щоки її червонілися, каштанові кучері стікали водоспадом на плечі й ворушилися з кожним подихом вітру.
— Ми збирали квіти у королівській пущі! — повідомила вона.
«Сама знаю, де ти швендяла» — подумала королева. Її споглядачі добре тямили свою справу і доповідали про кожен крок Маргерії. «Така невтомна — ця наша юна королева.» Трьох днів не минало, щоб вона не вибиралася кудись гуляти верхи. Інколи вони з почтом рушали гостинцем на Росбі — збирати дорогою мушлі та обідати на березі моря. Іншим разом Маргерія перетинала річку пополювати з соколами. Полюбляла мала королева і кататися човном вгору та вниз Чорноводою без певної мети, просто задля розваги. Бувало, на неї нападав благочестивий настрій — тоді вона залишала замок, щоб помолитися у Септі Баелора. Маргерія витрачала гроші в десятку різних швачок, була знана усіма золотих справ майстрами в місті; її навіть бачили на рибному базарі коло Грязючної брами, де вона переглядала свіжий денний вилов. Але хай куди вона йшла, простолюддя підлещувалося їй до ніг, а пані Маргерія робила все, щоб роздмухати вогонь палкої любові чорного наброду. Мала королева роздавала гроші жебракам, купувала гарячі пироги з возиків на вулицях, зупиняла коня тут і там, щоб побалакати з торговцями чи ремісниками.