«Залізний Флот належить мені» — подумав Віктаріон. Але нічого не сказав.
Вороняче Око наповнив два кухлі дивним чорним вином, що плинуло поволі, наче мед.
— Випиймо, брате. Скуштуй оцього, — мовив Еурон і простягнув одного кухля Віктаріонові.
Капітан узяв того кухля, якого брат йому не простягав, і підозріливо нюхнув. Зблизька трунок здавався радше синім, ніж чорним; густий, оліюватий, він смердів гнилою плоттю. Віктаріон спробував малий ковток і поспіхом виплюнув.
— Гидота. Отруїти мене схотів?
— Не отруїти, а пролупити тобі очі.
Еурон добряче хильнув з власного кухля і посміхнувся.
— «Вечірня тінь», вино чаклунів. Я натрапив на барильце, коли захопив такий собі галеас аж із Карфу, що віз гвоздику та мушкат, сорок сувоїв зеленого шовку і чотирьох ворожбитів, що розказали мені чудернацьку казку. Один насмілився погрожувати; я його вбив і згодував іншим трьом. Попервах вони не хотіли жерти плоть власного приятеля, та коли добре зголодніли, то роздумалися. Зрештою, люди — теж м’ясо.
«Балон був божевільний, Аерон — ще гірший, а Еурон — найбожевільніший з усіх.» Віктаріон вже відвертався, щоб піти, коли Вороняче Око вимовив:
— Король мусить мати дружину, щоб народила йому спадкоємців. Брате! Ти мені потрібен. Ти попливеш до Невільницької затоки? Привезеш мені звідти кохану наречену?
«Я колись теж мав кохану.» Руки Віктаріона стиснулися в кулаки, на підлогу впала крапля крові. «Згодувати б тебе крабам, побитого до крові й червоного м’яса. Так само, як її.»
— Ти маєш синів, — сказав він братові.
— Безрідних байстрюків, уроджених від хвойд і нікчемних скиглійок.
— Вони від твоєї плоті.
— Вміст мого нужника — теж від моєї плоті. Але на Морекамінному Престолі не місце помийній мерзоті — не кажучи вже про Залізний Престол. Ні, гідного спадкоємця мені народить інша жінка. Цілий світ здригнеться, брате, коли кракен одружиться з драконом.
— Яким іще драконом? — насупився Віктаріон.
— Останнім у її роді. Кажуть, найгарнішою жінкою в цілому світі. Волосся вона має сріблясто-золоте, очі — аметистові… але ти не маєш вірити мені на слово, брате. Пливи до Невільницької затоки, побач її красу на власні очі й привези назад до мене.
— З якого дива? — похмуро запитав Віктаріон.
— З братерської любові. З честі та обов’язку. З наказу твого короля. — Еурон пирхнув насмішкувато. — А понад усе — заради Морекамінного Престолу. Коли я заберу собі Залізний, цей стане твоїм. Ти станеш моїм наступником, як я став Балоновим… і одного дня твої законно уроджені сини сядуть на твій стіл після тебе.
«Мої законні сини.» Але щоб мати законного сина, спершу треба десь узяти дружину. Віктаріонові з дружинами не щастило. «Еуронові дарунки отруєно, — нагадав він собі, — та все ж таки…»
— Обирати тобі, брате. Жити робом або померти королем. Чи стане тобі духу полетіти? Ніколи не знатимеш, доки не стрибнеш.
Еуронове око насмішкувато блищало.
— А чи я не забагато в тебе прошу? Адже пливти ген за Валірію — справа небезпечна.
— Я поведу Залізний Флот до пекла, коли буде треба. — Віктаріон розтулив кулак і побачив червону скривавлену долоню. — А тим паче — до Невільницької затоки. Я знайду ту драконову дівку і привезу її назад.
«Але не тобі. Ти забрав у мене дружину і споганив її. А я заберу твою. Найпрекраснішу жінку в світі я візьму собі.»
Хайме
Лани за мурами замку Даррі знову обробляли рільники. Спалене збіжжя заорали в землю; розвідники пана Аддама доповіли, що жінки у борознах висмикують бур’яни, а запряжка волів оре незворушену досі цілину на найближчому узліссі. Рільників охороняв десяток бородатих чолов’яг із сокирами в руках.
Коли Хайме та його військо наблизилися, всі люди до останнього потікали з нив до замку. Даррі зачинився перед ним, як раніше Гаренгол. «Отаке вітаннячко від родича.»
— Сурміть у ріг! — наказав він.
Пан Кенос із Кайсу відчепив від сідла Ріг Герока і випустив на волю його пісню. Чекаючи на відповідь замку, Хайме оглянув прапор брунатно-черлених кольорів над баштою-стрільницею свого брата у перших. Лансель поєднав у чвертях лева Ланістерів з орачем Даррі. Тут відчувалася дядькова рука — як і у виборі Ланселевої нареченої. Дім Даррі правив на цих землях, відколи андали здолали першолюдей. Певно ж, пан Кеван розумів, що синові легше буде облаштуватися, якщо селяни побачать у ньому продовження старого роду, володаря тутешнього краю за шлюбом, а не лише за королівським привілеєм. «Кеван мусить стати Томеновим Правицею. Гарис Звихт — жаба дурноголова, і моя сестра геть з’їхала з глузду, якщо гадає інакше.»