— Не кажіть так, — тихо промовила пані Марія. — Ви ображаєте чесних різників, які годують людей м’ясом. А в Солепанві лютували пекельні звірі в людській подобі.
«Часи зараз такі, звірячі, — подумав Хайме. — Година левів, вовків і скажених собак. Учта для круків та гайвороння.»
— Зла справа, — хитнув головою Дужий Вепр, наповнюючи келиха. — Пані Маріє, пані Амереє! Ваші поневіряння та сердешні муки зворушили мене. Маєте моє лицарське слово: щойно ми здобудемо Водоплин, я повернуся сюди, вистежу Хорта і знищу його задля вашого спокою. Кого-кого, а дужого вепра скажені собаки не злякають.
«А цей мав би лякати.» Обидва чоловіки були чималі на зріст, могутні силою, але Сандор Клеган був на додачу швидший і бився з навіженим завзяттям, якого Лайлові Кракеголу бракувало. Та вочевидь, пані Амерея відчула розраду й полегшення.
— Ви правдивий лицар, пане Лайле! Допомогти жінці у скруті — як це шляхетно!
«Хоч дівою себе не величає, має трохи совісті.» Хайме сягнув по келиха й перекинув його. Лляна скатертина всотала вино, червона пляма поповзла вшир, але застільне товариство прикинулося, що не помітило. «Чемності високого столу» — сказав собі Хайме, та в роті відчув смак поблажливого жалю і рвучко підвівся з місця.
— Прошу ясну пані вибачити мені.
Пані Амерея зачудовано витріщила очі.
— То ви нас залишаєте?! Ще подадуть оленину, а тоді каплунів з цибулею та грибами.
— Пречудові страви, не маю сумніву, та я вже й шматочка не проковтну. Мушу ще побачити мого любого брата у перших.
Хайме вклонився і залишив товариство за вечерею.
У дворі також вечеряли вояки та різна служба. Навколо десятку вогнищ зібралися горобці, гріючи руки у прохолодних сутінках і спостерігаючи, як над вогнем шиплять і тріскотять пухкі ковбаси. Горобців тут було, напевне, з сотню. «Оце ще дармоїди.» Хайме мимоволі спитав себе, скільки ковбас брат відклав у зимові запаси і як збирається годувати горобців далі, коли ті скінчаться. «Взимку їстимуть щурів, якщо не зможуть зібрати ще врожаю.» Та пізньої осені сподівання на новий врожай були марні.
Септ знайшовся у внутрішньому дворищі замку. Семикутна будівля без вікон, викладена наполовину з каміння, наполовину з колод, мала різьблені дерев’яні двері та череп’яний дах. На сходах ґанку сиділо троє горобців; при наближенні Хайме вони підвелися.
— Куди це ласкавий пан поспішає? — запитав один, найменший на зріст, зате з найбільшою бородою.
— Досередини.
— Там моляться їхня княжа вельможність.
— Їхня княжа вельможність є моїм родичем.
— Хай так, мосьпане, — мовив інший горобець, лисий велетень із семикутною зіркою, намальованою на щоці та лобі зверху одного ока. — Тоді ви самі не схочете турбувати вашого родича за молитвою.
— Князь Лансель просять Вишнього Батька про пораду і напуття, — додав третій горобець, безбородий. Спершу Хайме сприйняв його за хлопчика, та потім розгледів жінку, вбрану в мішкувате ганчір’я та іржаву кольчугу. — Вони моляться за душу верховного септона та інших, кого нещодавно було позбавлено життя.
— До світанку жоден з них не оживе, — пообіцяв Хайме. — Але Вишній Батько має більше часу, ніж я. Ви знаєте, хто я такий?
— Вельможа, — мовив здоровань з зіркою на оці.
— Каліка, — додав малий з великою бородою.
— Крулеріз, — проказала жінка, — та ми не крулі, а прості Бідолахи, і ви не зайдете всередину без дозволу їхньої вельможності.
Вона зручніше перехопила шпичасту довбню, а малий здійняв сокиру.
І тут двері позаду них прочинилися.
— Хай мій родич заходить з миром, друзі, — тихо промовив Лансель. — Я на нього чекав.
Горобці розступилися, даючи дорогу.
Лансель виглядав ще змарнілішим, ніж у Король-Березі. Босий, вдягнений у просту, грубо зіткану сорочку нефарбованої вовни, він скидався радше на жебрака, ніж на можновладного господаря замку та земель. Маківку голови Лансель чисто виголив, зате борода на щоках дещо підросла — тепер порівняти її з пушком на бросквині означало б образу для бросквини. Дивним чином борода пасувала до збілілого волосся навколо вух.
— Братику, — мовив Хайме, коли вони удвох опинилися на самоті у септі, — ти, часом, з глузду не з’їхав?
— Ні. Я знайшов віру.
— Де твій батько?
— Поїхав. Ми посварилися. — Лансель став на коліна перед вівтарем іншого свого Батька. — Ти помолишся зі мною, Хайме?
— А якщо помолюся, ще й гарненько, то Вишній Батечко подарує мені нову руку?
— Ні. Але Воїн подарує тобі мужності, Коваль — сили, а Стариця — мудрості.