Поки мандрівники видиралися гострими каменями, що оточували берег острівця, на них чекало троє чоловіків, одягнених у брунатно-сірі ряси святих братів з широкими рукавами та гостроверхими каптурами. Двоє з них ще й огорнули низ обличчя вовняними шаликами, залишивши на видноті лише очі. Третій звернувся до прибульців.
— Септоне Мерібальде! — покликав він. — Мало не рік минув. Раді вас вітати. І ваших супутників теж.
Пес заметляв хвостом, а Мерібальд струсив грязюку з ніг.
— Чи не можна попросити вашої гостини на цю ніч?
— Авжеж можна. До вечері подадуть смачну рибну юшку. А вам, мабуть, на ранок знадобиться перевіз?
— Дуже просимо, якщо це не занадто. — Мерібальд обернувся до решти подорожніх. — Брат Нарберт — паламар у цьому братстві, йому дозволено говорити один день з кожних семи. Ці добрі люди, брате, допомогли мені в дорозі. Пан Гайл Добич — шляхетний воїн з Обширу. Хлопчину звати Подріком Пейном, він з західного краю. А це панна Брієнна, відома як Тарфійська Діва.
Брат Нарберт закопилив губи і напружився.
— Жінка?
— Так, брате. — Брієнна розпустила волосся і струснула ним. — Ви не маєте тут жінок?
— Зараз не маємо, — відповів Нарберт. — Хоча, буває, навідуються. Поранені, хворі, тяжкі дітьми. Седмиця поблагословила нашого Старшого Брата цілющими руками. Він повернув здоров’я багатьом людям, котрим не допомогли навіть маестри, і жінок серед них чимало.
— Я не хвора, не поранена і не тяжка дитиною.
— Панна Брієнна — діва-войовниця, — повідомив септон Мерібальд. — Вона шукає Хорта.
— Шукає? — широко розкрив очі Нарберт. — Навіщо він вам?
— Не мені, а йому, — відповіла Брієнна, виразно поклавши долоню на руків’я Вірноприсяжця.
Паламар уважно роздивився її з ніг до голови.
— Ви… досить міцні, як на жінку, ніде правди діти, але… напевне, краще відвести вас до Старшого Брата. Він мав бачити, як ви перетинаєте береговину. Ходімо.
Нарберт повів їх всипаною камінцями стежкою, потім крізь яблуневий садок до побіленої стайні з гострою солом’яною стріхою.
— Тварин можна лишити тут. Брат Гілам подбає про їхній харч та воду.
Стайня була на три чверті порожня. На одному її кінці стояло з півдесятка мулів; коло них порався невеличкий клишоногий брат, котрого Брієнна завважила за згаданого Гілама. На іншому кінці, якнайдалі від решти тварин, почувши їхні голоси, гучно заіржав і хвицьнув дверцята свого стійла величезний чорний огир.
Пан Гайл окинув великого коня захопленим поглядом, поки віддавав повід власного братові Гіламу.
— Пречудовий звір!
Брат Нарберт зітхнув.
— Седмиця нас благословляє, та вона ж і випробовує наші сили. Так, він пречудовий, але налупили його, напевне, в одному з семи пеклів. Ми звемо його Плавником. Щойно спробували запрягти його у плуг, як він хвицьнув брата Рівню — зламав йому сурелю в двох місцях. Ми сподівалися, що як вихолостити його, то він пом’якшає норовом, але… брате Гіламе, покажете?
Брат Гілам скинув з голови каптур. Під ним знайшлася шапка білявого волосся навколо виголеної маківки і заплямована кров’ю перев’язка там, де мало бути вухо.
Подрік аж зойкнув з несподіванки.
— Цей кінь відкусив вам вухо?!
Гілам кивнув і знову накинувся каптуром.
— Даруйте, брате, — мовив пан Гайл, — та я б вам теж вухо відкусив, якби ви лізли до моїх причиндалів з ножицями.
Брат Нарберт жарту не оцінив.
— Ви є лицарем, пане. А Плавник — тварина, яку Коваль дарував людині на поміч у всякій праці. — Він відвернувся в інший бік. — Ходімо, коли ласка. Старший Брат має вже чекати.
Пагорб був крутіший, ніж здавалося з того берега припливного болота. Щоб полегшити собі шлях, брати збудували дерев’яні сходи, що бігли туди й сюди схилом між будівлями. Після довгого дня у сідлі Брієнна раділа нагоді розім’яти ноги.
Дорогою вгору гості проминули з десяток братів тутешньої обителі в брунатно-сірих рясах з каптурами; вони кидали цікаві погляди, але не казали ані слова вітань. Один вів двійко молочних корів до низької повітки, вкритої дерниною; інший збивав масло. Нагорі схилу вони побачили трьох молодих хлопців, що гнали овець, а ще вище проминули цвинтар, де більший за Брієнну на зріст брат силувався копати могилу. З його рухів було ясно, що він кульгавий на одну ногу. Кинувши за плече заступ кам’янистого ґрунту, він трохи не влучив просто у них.
— Обережніше! — дорікнув йому брат Нарберт. — Бо нагодуєш септона Мерібальда землею.
Копач мовчки схилив голову. Пес пішов понюхати його; брат кинув заступа і почухав йому за вухом.