В очах пана Гайла спалахнула цікавість.
— Раегарові рубіни? Ті самі?
— Може, й вони. Хто зараз скаже? Битва сталася за багато верст звідси, але річка невтомна і невпинна. Ми знайшли шість. Чекаємо на сьомий.
— Краще вже рубіни, ніж мертві тіла. — Септон Мерібальд відтирав ноги; грязюка сходила пластівцями й розсипалася між пальців. — Не всі річкові дарунки однаково приємні. Добрі брати збирають по берегах також і трупи. Потонулих корів, оленів, що захлинулися у повенях, свиней, розбухлих чи не більшими за коней… і людей теж.
— Забагато нині трупів, — зітхнув Старший Брат. — Наш копач могил не знає спокою. Річкові, західняки, північани — сюди вимиває усіх. Чесних і простих, лицарів і наймитів… а ми ховаємо усіх обіч одне одного, хто б не був їхніми панами — Старки чи Ланістери, Чорноліси чи Бракени, Фреї чи Даррі. Такої служби вимагає від нас річка навзамін своїх дарунків, і ми служимо, як уміємо. Інколи знаходиться жінка… або ще гірше — мала дитина. Ті дарунки — найжорстокіші з усіх.
Він обернувся до септона Мерібальда.
— Маю надію, ви знайдете час відпустити нам гріхи. Відколи наскочники вбили старого септона Бенета, не було кому вислухати наші сповіді.
— Мабуть, знайду для вас трохи часу, — відповів Мерібальд. — Лишень сподіваюся, ви нагрішили цікавіше, ніж до минулої моєї з’яви. — Знизу підбрехнув Пес. — Чуєте? Навіть йому тоді було нудно.
Подрік Пейн виглядав здивованим.
— Я думав, тут нікому не можна розмовляти. Ну, не нікому. Братії. Іншим братам, крім вас.
— Нам дозволено порушувати мовчання при сповіді, — посміхнувся Старший Брат. — Важко розповідати про гріхи, мекаючи й теліпаючи головою.
— То септ у Солепанві спалили? — запитав Гайл Добич.
Усмішка Старшого Брата зникла.
— У Солепанві спалили геть усе, крім замку. Бо лише його муровано з каміння. Та містечку з тієї купи каменів стільки ж зиску, як зі старої гнилої шкури. Мені випало лікувати людей, що вижили. Рибалки перевезли їх через затоку, коли пожежі згасли, і вони нарешті завважили за безпечне висадитися на берег. Одну бідолашну жінку зґвалтували з півтора десятки разів, а груди їй… ви, панно, носите чоловічу кольчугу, і я не рятуватиму ваші вуха від жахіть… груди їй було подерто, пожовано і поїдено, мов зубами хижого звіра. Я зробив для неї, що зміг, хоча і не досить. Коли вона лежала при смерті, то проклинала найгірше не тих, хто її ґвалтував, і не те чудовисько, яке жерло її живу плоть — а пана Кінсея Човнара, котрий замкнув браму, щойно розбійники ввійшли до міста, і відсидівся за кам’яними мурами, поки його піддані гинули у муках.
— Пан Кінсей вже старий, — примирливо мовив септон Мерібальд. — Його сини та зяті далеко звідси або й на тому світі, онуки ще малі, до того ж є дві доньки. Що він міг зробити сам проти зграї горлорізів?
«Міг спробувати захистити людей, — подумала Брієнна. — Міг загинути з честю. Старий чи молодий, а правдивий лицар пам’ятає обітниці. Обітниці захищати слабших хоча б і за ціну власного життя.»
— Кажете мудро і доречно, — звернувся Старший Брат до септона Мерібальда. — Коли переїдете до Солепанви, пан Кінсей напевне попросить вас пробачити йому гріхи. Я радий, що ви тут і зможете дарувати йому прощення. Бо я не зміг.
Він відставив кухоль з плавникового дерева і підвівся.
— Скоро дзвонитимуть до вечері. Чи не підете, друзі, до септу зі мною — помолитися про душі добрих людей Солепанви? А потім сядемо зломити хліба та поділити трунок і частунок.
— Радо підемо, — відповів Мерібальд. Пес гавкнув.
Вечеря у септрії видалася Брієнні чи не найчудернацькішою з тих, що вона їла, проте зовсім не відразливою. Страви були прості, але смачні й поживні. Подали паляниці хрусткого хліба, ще теплі з печі, грудки свіжозбитого масла, мед з власних вуликів септрію, а головне — густу юшку з крабів, скойок та трьох різновидів риби. Септон Мерібальд і пан Гайл перехилили по чарі меду, звареного братами, і проголосили його неперевершеним; Брієнна з Подріком вдовольнилися солодким сидром. Не була вечеря також ані мовчазною, ані похмурою. Перед тим, як подали страви, Мерібальд прочитав молитву; поки братія їла за чотирма довгими столами на кобильницях, один з тутешніх мешканців грав на високій арфі, наповнюючи трапезну тихим солодким наспівом. Коли ж Старший Брат відпустив музику попоїсти, брат Нарберт з іншим паламарем по черзі прочитали з «Семикутної зірки».