Врешті-решт читання скінчилося, страви прибрали послушники, чий обов’язок полягав у служінні старшим. Більшість із них були Подрікового віку або молодші, та стрічалися і дорослі чоловіки. Був там і здоровань-гробокопач, стрінутий ними на пагорбі — він ходив незграбною ходою каліки, припадаючи на одну ногу. Коли трапезна спорожніла, Старший Брат попрохав Нарберта провести Подріка та пана Гайла до солом’яників у братській спочивальні.
— Сподіваюся, ви не заперечуєте поділити спільну келію? Вона невеличка, та ви знайдете там усі вигоди.
— Я хочу лишитися з моїм паном, — буркнув Подрік. — Тобто пані.
— Ваші стосунки з панною Брієнною в інших місцях — то між вами і Седмицею, — мовив брат Нарберт, — але на Упокої жінки з чоловіками не сплять під одним дахом, якщо не поєднані шлюбом.
— Ми маємо кілька скромних гостьових хатин для жінок, які нас відвідують — шляхетних паній або селянських дівчат, — мовив Старший Брат. — Вони нечасто бачать ужиток, але ми там прибираємо від бруду та вологи. Чи не дозволите, панно Брієнно, показати вам дорогу?
— Так, дякую. Подріку, йди з паном Гайлом. Ми — гості святих братів. Під їхнім дахом — їхній закон.
Хатини для жінок розташувалися на східному боці острова, понад обширом мокрої грязюки та віддаленими водами Крабової затоки. Тут було холодніше, ніж з боку суходолу, і якось дикіше. Пагорб був вельми крутий, стежка блукала туди-сюди серед бур’янів та шипшини, вивітрених скель, покручених колючих дерев, що відчайдушно чіплялися за кам’янисті схили. Старший Брат приніс ліхтаря освітити шлях. На одному повороті він спинився і мовив:
— Ясної ночі звідси можна бачити вогні Солепанви. Просто через затоку, отам.
Він вказав пальцем.
— Там нічого нема, — відповіла Брієнна.
— Там лишився тільки замок. Утекли навіть рибалки — ті щасливці, що були на воді, коли прийшли наскочники. Вони дивилися, як палають їхні домівки, слухали вереск і плач над затокою, не зважуючись у переляці висадитися на берег. Коли нарешті вони зійшли з човнів, то лише на те, щоб поховати рідних і друзів. Що їм лишилося у Солепанві, крім кісток і гірких спогадів? Вони перебралися до Дівоставу та інших міст.
Він майнув ліхтарем, і шлях продовжився.
— Солепанва ніколи не була важливим портом, але час від часу кораблі заходили й сюди. Саме цього прагнули розбійники — знайти галеру або коч і попливти через вузьке море. Коли ж не знайшли нічого, то розлютилися і звернули свій гнів та розпач на міщан. Даруйте мені цікавість, панно… але що ви сподіваєтеся там знайти?
— Дівчину, — відповіла Брієнна. — Шляхетно уроджену, тринадцяти років, вродливу обличчям, з брунатно-рудим волоссям.
— Сансу Старк. — Ім’я було вимовлене зовсім тихо. — Вважаєте, бідна дитина знаходиться в руках Хорта?
— Дорнієць сказав, що вона тікала до Водоплину. Тімеон — сердюк із «Хвацьких Компанійців», горлоріз, ґвалтівник і брехун… але про неї, гадаю, він мені не брехав. Розповів, що Хорт її викрав і повіз геть.
— Зрозуміло.
Стежка повернула, попереду показалися хатини. Старший Брат назвав їх скромними; такими вони й були — вуликами з каменю, низькими і круглими, без жодного вікна.
— Сюди, — мовив він, показуючи на найближчу хатку — єдину, де з дірки в даху здіймався димок. Брієнна мусила пригнути голову, щоб не побити її на одвірку. Всередині знайшлася земляна підлога, солом’яник для спання, хутра та ковдри для тепла, балійка води, глек сидру, трохи хліба й сиру, невеличке вогнище та два низькі стільці. Старший Брат сів на один і поставив поруч ліхтар.
— Можна мені посидіти трохи? Нам, гадаю, варто побалакати.
— Якщо ваша ласка.
Брієнна розстебнула паса з мечем і повісила на другий стілець, тоді сіла на солом’яник, схрестивши ноги.
— Ваш дорнієць не збрехав, — почав Старший Брат, — але на жаль, ви його неправильно зрозуміли. Ви, шляхетна панно, ганяєтеся не за тією вовчицею. Едард Старк мав двох доньок. Сандор Клеган тікав з другою — молодшою.
— З Ар’єю Старк? — роззявила Брієнна рота від подиву. — Ви знаєте напевне? Сестра панни Санси жива?
— Тоді була жива, — мовив Старший Брат. — А тепер… не знаю. Може, лежить убита серед дітей у Солепанві.
Слова прохромили їй живіт, наче гострий ніж. «Ні, — подумала Брієнна. — Ні, так буде занадто жорстоко.»
— «Може, лежить» — кажете ви. Тобто ви не певні, що…?
— Я певен, що дитина була з Сандором Клеганом у корчмі на перехресті — тій самій, що тримала стара Маша Гедль, поки її не повісили леви. Я певен, що вони рухалися до Солепанви. А далі… вже нічого не певен. Я не знаю, де вона. Не знаю навіть, чи жива. Проте одну річ знаю напевне. Чоловік, на якого ви полюєте, мертвий.