— Я не дам вашій милості причини для сліз. А якщо дам, лишень скажіть слово, і я сама піду до Кайбурна. Все, чого я бажаю — бути ближче до вас. Служити вам у будь-який спосіб.
— І якої ж винагороди ви чекаєте за службу?
— Ніякої. Моє щастя у тому, щоб дарувати щастя вам.
Таена перекотилася набік, виблискуючи оливковою шкірою в світлі свічки. Груди вона мала більші за королевини, з величезними сосками, чорними, наче роги. «Вона молодша. Груди ще не почали обвисати.» Серсеї стало цікаво, як це — поцілувати жінку. Не легенько у щоку, як віталися при дворі шляхетні панії, а у вуста — як слід. Таенині вуста були повні, навіть дуже. Серсея спробувала уявити, як смокче ці груди, як укладає мирійку на спину, розсуває їй ноги і робить те, що зробив би чоловік. Те, що Роберт робив із самою Серсеєю, коли був п’яний, а вона не мала змоги вдовольнити його руками чи ротом.
Гірше за ті ночі не бувало нічого: лежати безпорадно під Робертом, поки він отримував свою насолоду, смердів вином з рота і гучно сопів, наче вепр… а потім відкочувався убік і засинав, ще й сім’я не встигало висохнути на її стегнах. Він собі хропів, а вона лежала без сну і потерпала, натерта між ніг, з грудьми, боляче потовченими грубими долонями. З чоловіком вона змокріла лише один-єдиний раз — у свою шлюбну ніч.
Коли вони одружувалися, Роберт був неабиякий на вроду: високий, дужий, ставний, з важкою гривою чорного волосся. На жаль, таке саме — рясне, цупке та колюче — росло всюди на його грудях і навколо чоловічої міці. «Не той чоловік повернувся з Тризуба» — іноді думала королева, поки він на ній робив свою справу. У перші кілька років, коли Роберт залізав на неї доволі часто, Серсея заплющувала очі й уявляла себе під Раегаром. Хайме вона уявити не могла — Роберт був надто інакший, надто чужий. І пахкотів чимось чужим, недоладним.
Для самого Роберта тих ночей ніколи не було на світі. Вранці він нічого не пам’ятав — якщо не прикидався. Якось одного разу, на перший рік їхнього шлюбу, Серсея насмілилася висловити вранці своє незадоволення.
— Ви зробили мені боляче, пане чоловіку! — поскаржилася вона.
Роберт мав совість присоромитися і зашарітися.
— То не я, пані дружино, — промимрив він похнюплено, наче хлопчисько, спійманий на крадіжці пундиків з кухні. — То вино. Я п’ю забагато вина.
І потягся за рогом пива — запити своє зізнання. Коли він здійняв ріг до вуст, королева щосили кинула свій власний йому в обличчя — так, що аж надколола зуба. За кілька років на бенкеті Серсея чула, як чоловік розповідає служниці, що пошкодив того зуба у битві. «Наш шлюб таки був битвою, — подумала тоді вона. — Хоч тут він не збрехав.»
Зате брехав у всьому іншому, де й коли тільки міг. Серсея була переконана: чоловік добре пам’ятав, що робив з нею вночі. Вона бачила це в його очах. Роберт лише прикидався, що забуває — так йому було легше, ніж визнавати свій сором. Адже глибоко в душі Роберт Баратеон був жалюгідний боягуз.
З плином часу його хтиві напади ставалися дедалі рідше. Наприпочатку шлюбу він брав її у ліжку принаймні раз на два тижні; наприкінці цього не ставалося і раз на рік. Але зовсім Роберт спроб не припиняв — рано чи пізно наставала ніч, коли він впивався вином і приходив вимагати своє подружнє право. Що соромило його при світлі дня, те дарувало насолоду в пітьмі ночі.
— Моя королево? — перепитала Таена Добромир. — Якісь дивні у вас очі. Чи вам, часом, не зле?
— Та ні, я просто… згадую. — Серсеї всохла горлянка. — Ви добра подруга, Таено. Я не мала такої, відколи…
Раптом хтось затарабанив у двері.
«Знову?!» Настійливе грюкання змусило її здригнутися. «Чи не напала на нас іще якась тисяча кораблів?» Серсея вдягла халат і пішла подивитися, хто там.
— Даруйте, ваша милосте, за клопіт, — мовив стражник за дверми. — Там унизу пані Стокварт благає прийняти.
— Цієї години?! — визвірилася Серсея. — Чи не з’їхала Фалиса з глузду? Скажіть їй, що я сплю. Скажіть, що добрий люд на Щитових островах ріжуть залізняки. Скажіть, що я пів-ночі не могла лягти. Прийму її вранці.
Стражник завагався.
— Коли ласка вашої милості… недобре їй. Геть недобре, перепрошую пані королеву.
Серсея насупилася. Напевне, Фалиса примчала повідомити про смерть Брона — навіщо ж іще?
— Гаразд. Я мушу вдягнутися. Відведіть її до світлиці, хай почекає.
Коли пані Добромир спробувала підвестися і рушити услід, королева заперечила:
— Ні, залиштеся. Хоч комусь із нас треба відпочити. Я скоро повернуся.