— Віслюків тут, може, і нема, — казала вона задиракам, — зате віслючу піхву кожен ніс унюхає!
Дуже рідко, але все ж іноді хтось на неї ображався; на такі випадки вона тримала при собі ножика-з-пальчик, чудово нагостреного і майстерно опанованого. Науки ножа її навчив Рудий Рогго, поки одного дня чекав у «Щасливому порті», коли звільниться Лана. Він показав, як ховати ножика у рукаві й викидати в руку, коли буває потреба, і як зрізати гаманця так швидко та спритно, що вже й гроші з нього процвиндриш, доки власник помітить втрату. Це було добре знати — погодився навіть лагідний чоловік — а надто вночі, коли вулицями никали брави-задираки та щури з дахів.
Китичка завела собі друзів навколо корабелень: гаківників та мартоплясів, линварів та вітрильних майстрів, корчмарів, броварів, хлібопіків, жебраків та хвойд. Вони купували в неї скойки, розповідали правдиві оповідки про Браавос та побрехеньки про своє життя, сміялися з її спроб розмовляти браавоською. Та вона не переймалася, лише тицяла їм дулі й називала віслючими піхвами, а вони аж ревли зі сміху. Гайлоро Дотаре навчив її сороміцьких пісень, а його брат Гайлено виказав найкращі місця, де ловити вугрів. Мартопляси з «Корабля» показали, як треба стояти, коли граєш у виставі, та навчили уривків з «Пісні Ройни», «Двох дружин Завойовника» і «Хтивої купчихи». Маленький чоловічок з сумними очима на прізвисько Каламар, який писав для «Корабля» всі найзухваліші вистави, запропонував навчити, як цілується жінка, але Тагганаро ляснув його оселедцем по голові, щоб не смів. Коссомо-Штукар навчив її таємниць спритних рук. Він умів проковтнути мишу, а потім дістати її в себе з вуха.
— Це чари, — запевняв він.
— От і ні! — заперечувала Китичка. — Миша сиділа у вас у рукаві! Я сама бачила, як вона ворушиться.
Чарівними словами самої Китички були «Черепашки, скойки, вустриці!». Як і личило чарівним словам, вони допомагали їй потрапити майже всюди. Вона заходила на кораблі з Лису, Старограду та Ібен-Порту, і там продавала вустриці просто на чардаках. Інколи вона котила возика повз вежі могутніх та можновладних і пропонувала печені скойки стражникам коло воріт. Одного разу вона вголос хвалила свій товар просто на сходах Палацу Правди, а коли інший торговець спробував її відігнати, то перевернула йому возика і розкидала вустриці бруківкою. В неї купували митники з Картатого Порту і човнярі з Потоплого Міста, де занурені в воду бані та вежі подекуди витикалися над водами затоки. Одного разу, коли Брея лишилася в ліжку з місячною кров’ю, Китичка поїхала возиком до Порфірової Гавані — продавати крабів та дрібних рачків веслярам з прогулянкової мавни самого дожа, прикрашеної від носа до стерна сміхотливими обличчями. А іншим разом, бувало, вона завіювалася прісною річкою до Місячного Ставу, торгувалася там з хвацькими бравами у смугастому єдвабі, з ключниками та правниками у непоказних чорних і брунатних каптанах. Але завжди поверталася до Тандитної Гавані.
— Черепашки, скойки, вустриці! — вигукувала дівчинка, штовхаючи візка уздовж корабелень. — Крабики, рачки, скойки!
За нею побіг, скрадаючись, брудний рудий кіт — мабуть, почув заклик. Далі з’явився ще один — жалюгідний, пошматований сірий неборака з пеньком замість хвоста. Коти й кішки полюбляли Китичкин запах — інколи їх за нею після заходу сонця трусило з десяток, а чи й більше. Час від часу дівчинка кидала їм вустрицю і дивилася, хто потягне її з собою. Найбільші коти перемагали рідко, помітила вона; частіше здобич діставалася меншим та спритнішим — хай кощавим і голодним, зате підступним і завзятим. «Як я» — сказала вона собі. Улюбленцем її був старий висохлий котисько з відкушеним вухом, що нагадав їй іншого — того, за яким вона колись ганялася по всьому Червоному Дитинцю. «Ні, то була якась інша дівчинка — не я.»
Китичка помітила, що два кораблі, які ще стояли напередодні, вже зникли, зате на припону стали п’ять нових: невеликий думбас «Мідна мавпа»; величезний ібенійський китобій, що смердів китовим салом, кров’ю та дігтем; два побиті буревіями кочі з Пентосу і вузька зелена галера зі Старого Волантису. Китичка спинилася коло кожного містка, перекинутого з нових кораблів на берег, і гукнула про скойок та вустриць — уперше торговельною говіркою, вдруге посполитою мовою Вестеросу. Один із жеглярів китобоя вилаявся на неї так гучно і страшно, що розлякав котів, а весляр з пентосця спитав, скільки вона просить за те, щоб розтулити скойку в себе між ніг. Але на інших кораблях їй пощастило. Помічник на зеленій галері жадібно ковтнув тузінь вустриць і розповів, що його капітана вбили лисенійські пірати, які зненацька налетіли біля Порогів.