Зрештою вона знову заповзла на перину. Світ потонув у темряві; не лишилося робити нічого, крім спати. «Хтось доповів, — подумала вона. — Хтось зрадив.» Гарин, Дрей, Плямиста Сильва були друзями її дитинства, такими ж любими і дорогими, як сестра в перших Тієна. Аріана повірити не могла, що хтось із них її зрадив… та ж тоді лишався тільки Темна Зоря. Але якщо він — зрадник, то чому звернув меча на бідолашну Мирцелу? «Він хотів її вбити, не коронувати — просто так мені й сказав у Шандра-Камені. Саме так, казав він, я напевне отримаю ту війну, якої так прагну.» Але який зиск тоді Дейнові зі зради? Якщо саме пан Герольд — хробак у яблуці, навіщо йому здіймати меча на Мирцелу?
«Хтось доповів.» А чи не міг це бути пан Арис? Чи не перемогло почуття провини в душі білого лицаря навіть його палку хіть? Невже він любив Мирцелу більше за неї і зрадив свою князівну заради своєї принцеси? А потім так засоромився скоєного, що викинув своє життя геть на Зеленокрівці, аби лише не жити спаплюженим ганьбою?
«Хтось доповів.» Ось прийде батько — тоді вона дізнається, хто саме. Проте князь Доран наступного дня не з’явився. І наступного теж. Князівні лишалося міряти кроками покій, плакати і ятрити рани. При світлі дня вона силувалася читати, але книжки, залишені в кімнаті, були на смерть нудні: старезні описи давньої історії та чужинських земель, збірки мап, сухіший за пустелю огляд дорнійського законодавства, «Семикутна зірка», «Житія верховних септонів»… і нарешті, велетенська розвідка про драконів, так майстерно написана, що вони здавалися читачеві не цікавішими за жаб. Аріана багато б віддала за примірник «Десяти тисяч кораблів» або «Коханих королеви Німерії» — аби ж зайняти чимось думки і втекти уявою з вежі хоч на годину або дві. Але таких розкошів їй не дозволили.
З лави попід вікном їй досить було одного погляду, щоб уздріти під собою велику баню з золота і кольорового скла, звідки правив своїм господарством її батько. «Невдовзі він мене прикличе» — казала собі Аріана щоразу, як її бачила.
Гостей до неї не пускали, тільки челядь: Борса з жорсткою щетиною на підборідді, високого і статечного Тимоха, сестер Морру та Мелею, гарненьку невеличку Кедру, стару Беландру, що служила покоївкою ще матері Аріани. Слуги приносили страви, міняли постіль, випорожнювали горщик з-під нужника, та жоден нічого не казав. Коли Аріана хотіла ще вина, його приносив Тимох. Коли вона бажала улюбленої їжі — смокв, оливок чи перцю, натоптаного сиром — варто було сказати Беландрі, і все миттю з’являлося. Морра та Мелея забирали брудний одяг і повертали його чистим та свіжим. Щодвадні їй робили купіль; мала сором’язлива Кедра терла милом спину і допомагала розчесати волосся.
Але крім служби, ніхто не мав для Аріани ані слова, жоден не зізволив хоч прохопитися про те, що відбувалося за стінами її в’язниці з пісковичного каменю.
— Чи спіймали Темну Зорю? — запитала вона Борса одного дня. — Чи ще полюють?
Слуга відвернувся спиною і пішов геть.
— Ти оглух? — визвірилася на нього Аріана. — Ану повернися і відповідай, я наказую!
Єдиною відповіддю їй був стукіт зачинених дверей.
— Тимоше, — спробувала вона іншим разом, — що сталося з принцесою Мирцелою? Я ніколи не хотіла їй зла.
Востаннє вона бачила малу принцесу дорогою назад до Сонцеспису. Надто слабка, щоб їхати верхи, Мирцела подорожувала ношами. Голову їй там, де лишив сліди меч Темної Зорі, вкривали шовкові перев’язки; зелені очі палали лихоманкою.
— Скажи, що вона жива, благаю! Що поганого в тому, щоб я дізналася? Розкажи, як вона почувається!
Але Тимох нічого не відповідав.
— Беландро, — спробувала Аріана ще за кілька днів, — якщо ти колись любила мою ясновельможну паніматку, зглянься на її бідолашну дочку і скажи, чи прийдуть пан батько мене побачити. Благаю тебе! Благаю!
Проте й Беландра наче язика загубила.
«Оце такі тортури вигадав мені батько? Не гаряче залізо і не дибу, а просту мовчанку?» Це так було схоже на Дорана Мартела, що Аріана аж зареготала. «Хитрість, схожа на дурість.» І вирішила надалі втішатися спокоєм та не гаяти подарованого часу, щоб зцілитися і зміцнити себе для прийдешніх випробувань.
Аріана розуміла, що вічно лементувати за паном Арисом є безглуздо. Натомість вона примусила себе думати про Піщаних Змійок, а надто про Тієну. Аріана любила всіх своїх сестер-байстрючок: від колючої, гарячої норовом Обари до малої Лорези, якій ледве виповнилося шість. Але так сталося, що Тієна завжди була її улюбленицею — наче рідна сестра, якої вона не мала. До власних братів князівна близька не була: Квентин жив у замку князя Крицака, а Тристан був замолодий. Ні, скільки вона пам’ятала, її товариство складалося з Тієни, Гарина, Дрея та Плямистої Сильви. Інколи до їхніх розваг приєднувалася Нім, та й Сарела вічно пхала носа, куди не просили, але майже все інше вони завжди робили уп’ятьох: плюхалися у ставках Водограйних Садів, кидалися у запеклі битви верхи на голих плечах одне одного. Вони з Тієною разом навчилися читати, разом їздити верхи, разом танцювати. Коли Аріані було десять, вона вкрала глек вина, і вони разом напилися. Вони разом поділяли страви, ділили постіль, ділилися прикрасами. Першого свого чоловіка вони теж хотіли поділити, але Дрей занадто збудився і обляпав Тієні пальці тієї самої миті, коли вона звільнила його зі штанів. «Небезпечні в неї руки.» Спогад змусив її посміхнутися.