Що більше Аріана думала про своїх сестер, то більше сумувала за ними. «Хтозна — може, вони сидять просто піді мною.» Тієї ж ночі Аріана спробувала постукати по підлозі підбором сандалі. Коли ніхто не відповів, вона вивісилася з вікна і подивилася униз. Там були інші вікна, менші за її, деякі — просто стрілецькі бійниці.
— Тієно! — покликала вона. — Тієно, ти там? Обаро, Нім! Ви мене чуєте? Еларіє? Хто-небудь! ТІЄНО!
Половину ночі князівна провисіла з вікна, закликаючи, аж доки горлянка не всохла. Та відповіді не було, і це налякало її так, що не сказати. Якби Піщані Змійки сиділи у Спис-Башті, вони б напевне почули її волання. То чому не відповіли? «Якщо батько щось їм зробив, ніколи йому не пробачу, ніколи» — твердо сказала вона собі.
Коли минуло два тижні, терпець Аріани вже висів на тонюсінькій ниточці.
— Я бажаю говорити з моїм батьком негайно! — наказала вона Борсові найвладнішим своїм голосом. — Веди мене до них!
Але слуга нікуди її не повів.
— Я готова бачити великого князя, — сказала вона Тимохові, але той відвернув лице, наче й не чув.
Наступного ранку Аріана чекала коло дверей, коли вони відчиняться, і кинулася повз Беландру, перекинувши на стіну таріль гостро приправленої яєшні. Але стражники упіймали її, не встигла вона і двох сажнів подолати. Їх Аріана теж знала, проте й вони лишилися глухі до її вмовлянь, а просто відтягли назад до помешкання, байдужі до хвицяння і викручування.
Тоді Аріана вирішила, що має грати якось вигадливіше. Найпевнішою її надією була Кедра — юна, недосвідчена дівчина, що мала легко піддаватися впливу. Гарин колись хвалився, що брав її до ліжка, пригадала Аріана. І наступного разу, коли принесли купіль, почала з Кедрою, що терла їй плечі милом, розмову про все і ніщо.
— Я знаю, що тобі наказали не говорити до мене, — мовила Аріана. — Та ніхто не заборонив мені говорити до тебе.
Вона розмовляла про денну спеку, про те, що їла минулого вечора, яка повільна та незграбна стала бідолашна Беландра. Князь Оберин озброїв усіх своїх доньок, щоб не були беззахисні… але Аріана Мартел не мала іншої зброї, крім власної хитромудрості. Тому вона посміхалася, приманювала і причаровувала, і нічого не просила в Кедри навзамін — ані слова, ані кивка головою.
Наступного дня за вечерею вона знову теревенила до дівчини, поки та подавала страви. Цього разу Аріана навмисне згадала Гарина. Кедра підняла вгору очі, зашарілася і трохи не пролила вино. «Отже, таки-так?» — подумки всміхнулася Аріана. І під час наступного купання завела мову про своїх ув’язнених друзів, а надто Гарина.
— За нього я боюся найбільше, — довірливо зізналася вона служниці. — Сирітки — люди вільного духу, живуть мандрами. Гарин не може без сонячного світла і чистого повітря. Якщо замкнути його у вогкій кам’яній цюпі, як він виживе? У Сірій Скруті йому й року не перетягнути.
Кедра не відповіла, та коли Аріана підводилася з води, дівчина зблідла, наче смерть, і скрутила губку так відчайдушно, що мило з водою линуло на мирійський килим. І все ж, щоб остаточно прибрати її до рук, знадобилося ще чотири дні й дві купелі.
— Благаю, — нарешті прошепотіла Кедра, коли Аріана малювала перед нею барвисту картину: як Гарин викидається з вікна в’язниці, щоб востаннє перед смертю відчути смак волі. — Ви маєте допомогти йому. Благаю, не дайте йому померти.
— Замкнена тут, я нічого не можу, — прошепотіла Аріана у відповідь. — Батько не хочуть мене бачити. Лише ти можеш врятувати Гарина. Ти кохаєш його?
— Так, — прошепотіла Кедра, зашарівшись. — Але як я можу допомогти?
— Передай листа від мене, — мовила князівна. — Зробиш? Піддаси себе небезпеці… заради Гарина?
Кедра широко розплющила очі й кивнула.
«Отже, маю собі крука, — подумала Аріана, шалено радіючи, — але кому його надіслати?» Єдиний зі змовників, хто уникнув тенет її батька, був Темна Зоря. Але дотепер пана Герольда могли вже схопити. А якщо й ні, він напевне утік з Дорну.