— Що сталося з Кедрою?
— Великий князь відіслали її до Водограйних Садів, — відповів Гота. — Вони самі вам розкажуть. Спершу ви маєте помитися і поїсти.
Виповзаючи з ліжка кволою, наче кошеня, Аріана зрозуміла, що виглядає жалюгідно.
— Скажи Моррі та Мелеї наготувати купіль, — мовила вона до Готи, — а Тимохові, щоб приніс попоїсти. Нічого важкого. Холодної юшки, окраєць хліба, кілька плодів.
— Авжеж, — відповів Гота. І ніколи ще вона не чула солодшої відповіді.
Сотник почекав ззовні, поки князівна скупається, розчеше волосся і обережно скуштує трохи сиру та садовини, принесених челяддю. Щоб заспокоїти шлунок, вона випила ковток вина. «Я налякана, — зрозуміла вона. — Уперше в житті я боюся власного батька.» І раптом засміялася, аж вино вихлюпнуло носом. Коли настав час вдягатися, Аріана обрала просту лляну сукню вершкового кольору, з винними лозами та темними ягодами по рукавах і станові. Коштовностей вона не вдягла зовсім. «Я мушу виглядати цнотливою, сумирною, розкаяною. Я маю кинутися до його ніг і благати пробачення. Бо інакше ніколи більше не почую людського голосу.»
Коли нарешті вона була готова, почало сутеніти. Аріана гадала, що Гота відведе її до Башти Сонця, де батько чинитиме суд і прокаже вирок. Та натомість сотник доправив її до великокняжої світлиці, де за столиком для циваси сидів Доран Мартел; його подагричні ноги підтримував ослінчик з подушкою. Великий князь грався з оніксовим слоном — крутив його у червоних набряклих руках. Виглядав він гірше, ніж Аріана пам’ятала: обличчя було бліде і напухле, суглоби — такі запалені, що й дивитися страх. Побачивши батька таким, Аріана полинула до нього всім серцем… але не змогла примусити себе стати на коліна і благати, як спершу замірялася.
— Батьку, — просто мовила вона.
Коли великий князь підняв на неї голову, темні очі затуманив біль. «Що йому болить? Подагра? — подумала Аріана. — Чи я?»
— Дивний, химерний люд — ті волантинці, — пробурмотів він, відставляючи слона. — Я колись бачив Волантис дорогою до Норвосу, коли вперше стрів Меларіо. Калатали дзвони, ведмеді танцювали на сходах. Арео має пам’ятати той день.
— Пам’ятаю, — лунко і басовито погодився Арео Гота. — Танцювали ведмеді, калатали дзвони, великий князь мав на собі червоне, золоте і жовтогаряче. Моя панна спитала, хто це так яскраво сяє.
Князь Доран слабенько всміхнувся.
— Залиште нас, сотнику.
Гота грюкнув п’ятою ратища сокири об підлогу, розвернувся на п’ятах і закрокував геть.
— Я велів поставити у тебе в покоях столика для циваси, — мовив батько, коли вони удвох лишилися на самоті.
— І з ким я маю грати?
«Навіщо він завів розмову про гру? Невже подагра вкоротила йому розум?»
— З собою. Іноді буває корисно спершу дізнатися щось про гру, а вже потім пробувати в неї грати. Чи добре ти знаєш цю гру, Аріано?
— Досить добре, щоб грати.
— Але не досить, щоб перемогти. Мій брат любив битися з хіті до битви. Проте я граю лише в такі ігри, де можу перемогти. Тому циваса не для мене.
Він роздивився її уважним довгим поглядом і запитав:
— Навіщо? Скажи мені, Аріано. Скажи, навіщо.
— Заради честі нашого дому.
Голос батька розлютив її. Він був такий сумний, такий виснажений, такий кволий. «Ви ж великий князь дорнійський! — кортіло їй заволати. — Ви маєте палати гнівом!»
— Ваша згідливість плямує ганьбою весь Дорн, пане батьку. Ваш брат поїхав до Король-Берега у ваше місце, і його вбили!
— Гадаєш, я не знаю? Оберин постає поруч зі мною щоразу, як я заплющую очі.
— І певно ж, вимагає, щоб ви нарешті їх розплющили!
Аріана всілася навпроти батька за столиком для циваси.
— Я не давав тобі дозволу сідати.
— То прикличте Готу і накажіть відшмагати мене за зухвалість. Ви ж великий князь дорнійський. Це в вашій владі. — Вона торкнулася однієї з фігур циваси — важкого вершника. — Ви схопили пана Герольда?
Великий князь заперечливо захитав головою.
— Якби ж то. Ти вчинила нерозважливо, залучивши його. Темна Зоря — найнебезпечніша людина в Дорні. Ви з ним завдали нам великої шкоди.
Аріана відчула переляк, але все ж спитала.
— Мирцела. Вона…?
— Мертва? Ні, хоча Темна Зоря старався, як міг. Ніхто очей не зводив з твого білого лицаря, тому ніхто і не знає достеменно, що трапилося. Схоже, її кінь сахнувся від нього в останню мить, інакше б Герольд стяв дівчинці верхівку черепа. А так лише розпанахав щоку до кістки і відбатував праве вухо. Маестер Калеот зумів порятувати їй життя, проте ані масті, ані трунки не відновлять їй обличчя. Вона моя вихованка, Аріано! Заручена з твоїм братом, віддана під мій захист! Ти зганьбила нас усіх.