Князь Доран пхнув оніксового дракона їй у долоню своїми набряклими подагричними пальцями і прошепотів:
— Вогню та крові.
Алейна
Вона крутнула залізне кільце і штовхнула двері, прочинивши їх на вузьку щілину.
— Робчику-любчику? — покликала вона. — Можна увійти?
— Обережно, панно, — попередила стара Гретхель, ламаючи руки з розпачу. — Його вельможність кинув горщиком у маестра.
— Ну то в мене вже не матиме чим кинути. Хіба вам нічого робити? А тобі, Мадді? Усі вікна зачинено і засунуто? Усі меблі вкрито покровами?
— Усі, панно, — відповіла Мадді.
— А ти ще перевір. — Алейна прослизнула у темну опочивальню. — Це ж я, Робчику.
Хтось у темряві хлюпнув носом.
— Ти сама?
— Так, мій князю.
— То ходи ближче. Лише ти.
Алейна зачинила двері позаду себе. Вони були дубові, суцільні, завтовшки у два з гаком вершки; Мадді та Гретхель могли дослухатися, скільки душа просить, але нічого б не почули. І то на краще. Гретхель уміла тримати язика за зубами, зате Мадді безсоромно мела своїм, наче помелом.
— Тебе прислав маестер Колемон? — запитав малий.
— Ні, — збрехала Алейна, — просто я почула, що мій Робчик-любчик нездужає.
Після пригоди з нічним горщиком маестер побіг до пана Лотора, а Брюн звернувся до неї.
— Якщо панна зуміють гарненько виманити його з ліжка, — мовив лицар, — то мені не доведеться витягати силоміць.
«Ні, цього не можна» — сказала вона собі. Коли з Робертом поводилися нелагідно, на нього нападала трясця.
— Ви голодні, мосьпане? — спитала вона малого князя. — Чи не послати Мадді донизу по ягідки з вершками чи по теплий хліб з маслом?
Надто пізно вона згадала, що теплого хліба немає: кухня була зачинена, печі погашені. «Якби це допомогло витягти Роберта з ліжка, то незле було б і вогонь запалити» — сказала вона собі.
— Не хочу їсти, — проскиглив юний володар пронизливо. — Я сьогодні з ліжка не встану. Якщо хочеш, почитай мені.
— Тут надто темно, щоб читати. — Важкі запони на вікнах перетворили опочивальню на суцільний морок. — Невже мій Робчик-любчик забув, який сьогодні день?
— Не забув, — відповів він, — але я нікуди не поїду. Я хочу лежати в ліжку. А ти читай мені про Крилатого Лицаря.
Крилатий Лицар — то був пан Артис Арин. Давні перекази розповідали, як він вигнав першолюдей з Долини і полетів до верхівки Велетневого Списа на велетенському соколі, де вбив Короля-Грифона. Про його пригоди розповідали сотню казок; малий Роберт знав усі напам’ять і міг сам переповісти, але любив, коли йому читали їх знову і знову.
— Любий, нам час їхати, — мовила Алейна до хлопчика, — але обіцяю прочитати тобі дві казки про Крилатого Лицаря, коли досягнемо Місячної Брами.
— Три! — негайно відповів малий.
Скільки б йому не давали, Роберт завжди хотів більше.
— Три, — погодилася вона. — Чи не можна впустити трохи сонця?
— Ні. Од світла у мене очі болять. Лягай до мене в ліжечко, Алейно.
Вона все одно пішла до вікна, цураючись розбитого нічного горщика — його вона радше відчувала носом, ніж бачила очима.
— Я не розчинятиму вікна широко. Хочу лише побачити личко мого Робчика.
Він шморгнув носом.
— Ну якщо тобі треба…
Завіси в опочивальні були важкого блакитного оксамиту. Вонв відсунула одну на палець і припнула шворкою. Пил затанцював у стовпчику блідого вранішнього світла. Невеличкі дзвінкові скельця у вікні затуманив мороз. Алейна протерла одне з них долонькою — досить, щоб побачити яскраве синє небо та біле сяйво схилу гори. Соколине Гніздо огорнулося крижаним покровом; Велетнів Спис потонув у снігах людині до пояса.
Коли вона обернулася, Роберт Арин сидів, спершись спиною на подушки, і дивився на неї. «Господар на Соколиному Гнізді та Захисник Долини.» Вовняна ковдра вкривала йому ноги до пояса. Вище від ковдри він був голий — блідий хирлявенький хлопчик з волоссям, довшим за дівчаче. Роберт мав тонесенькі рученята і ніжки, благенькі западисті груди, крихітне черевце, завжди червоні сльозаві очі. «Але що він може поробити? Таким вже уродився — малим і миршавим.»
— Ви цього ранку виглядаєте дуже міцним, мій князю. — Малий обожнював чути, який він дужий та здоровий. — Чи не послати Мадді та Гретхель по гарячу воду для купелі? Мадді потре вам спинку, вимиє волосся, і в подорожі ви будете чистим та гарним, як личить зацному паничеві. Хіба не добре буде?
— Ні! Ненавиджу Мадді. В неї бородавка на оці, а спину вона тре так, що мені болить. Мамця ніколи не робили мені боляче.