— Тут ширше, ніж здається, — казала Мія князеві Роберту безтурботним голосом. — Три стопи завширшки, не більш як двадцять п’ять завдовжки. Нема про що казати.
— Нема, — повторив Роберт. Руки його трусилися.
«О ні, — подумала Алейна. — Благаю. Не тут і не зараз.»
— Найліпше буде перевести мулів на той бік, — казала Мія далі. — З ласки вашої вельможності, я спершу переведу мого, тоді повернуся по ваших.
Князь Роберт не відповів, бо витріщався на вузьку сідловину червоними очима.
— Я ненадовго, пане князю, — пообіцяла Мія.
Алейна сумнівалася, що малий її почув. Коли дівчина вивела свого мула з прихистку коло шпилю, вітер негайно схопив її крижаними щелепами. Поли одягу злетіли, завихорилися, заплескали у повітрі. Мія запнулася; на пів-удару серця здалося, що вона зараз впаде за край, та дівчина якось примудрилася відновити рівновагу і рушити далі.
Алейна узяла Робертову руку в рукавичці у свою, щоб спинити тремтіння.
— Робчику-любчику, — мовила вона, — мені так страшно. Візьми мене за руку і переведи на той бік. Я знаю, що ти нічого не боїшся.
Він подивився на неї крихітними, наче голки, темними зіницями у білих очах завбільшки з куряче яйце.
— Не боюся?
— Авжеж не боїшся. Ти ж бо мій крилатий лицар, пане Робчику.
— Крилатий Лицар умів літати, — прошепотів Роберт.
— Вище за найвищі гори, — кивнула Алейна і стиснула йому руку.
Пані Міранда приєдналася до них коло шпиля.
— Так, він умів літати, — повторила вона, бачачи, що відбувається.
— Я пан Робчик, крилатий лицар, — промимрив князь Роберт, і Алейна зрозуміла, що не може чекати на повернення Мії. Вона допомогла хлопчикові злізти, і руч-об-руч вони вийшли на голу кам’яну сідловину, слухаючи ляскання власного одягу за спиною. Навколо не було нічого, крім повітря та неба; з кожного боку сідловини стежка круто падала вниз. Під ногами відчувався лід; уламки каменів так і чекали, щоб на них звихнулася нога; лютим вовком завивав вітер.
«Справді, наче вовк виє, — подумала Санса. — Примарний вовк завбільшки з гору.»
І раптом вони опинилися на іншому боці, а Мія Камінець сміялася і підкидала Роберта у обіймах.
— Обережно! — мовила Алейна. — Нашому князеві так руки й ноги літають — ще вдарить тебе і зробить боляче. Хіба ти не знаєш, який він дужий?
Робертові хутко знайшли місце — щілину в скелі, закриту від холодного вітру. Алейна дбала про нього, доки трясця не скінчилася, а Мія повернулася по інших — допомогати долати сідловину.
У Снігокраї на них чекали свіжі мули та гаряча страва — тушкована з цибулею козятина. Алейна попоїла разом з Мією та Мірандою.
— То ти ще й хоробра, не лише вродлива, — сказала їй Міранда за обідом.
— Де ж пак! — Від хвали вона зашарілася. — Я зовсім не хоробра. Я так боялася. Без князя Роберта, напевне, і не перейшла б.
Алейна обернулася до Мії Камінець.
— Навіть ти трохи не впала!
— Помиляєшся. Я ніколи не падаю!
Міїне волосся впало їй на щоку, ховаючи одне око.
— Я кажу «трохи». Я ж тебе сама бачила. Хіба тобі не було лячно?
Мія струснула головою.
— Пам’ятаю, як мене кидав у повітря чоловік, коли я ще була зовсім мала. Він був високий, як небо, і кидав мене так високо, наче я сама літала в тому небі. І ми удвох сміялися, та так завзято, що я аж засапалася, а наприкінці намочила себе… але він лише засміявся гучніше. Я ніколи не боялася, коли він мене кидав, бо знала, що завжди зловить, ніколи мене не покине.
Дівчина відкинула волосся назад.
— Але одного дня покинув. Чоловіки приходять і йдуть. Вони брешуть, вони гинуть, вони тебе кидають. Але гора — не чоловік, а камінець — дитина гори. Я довіряю моєму батькові. Довіряю моїм мулам. Я не впаду.
Вона вхопилася за гострий ріг каменю й зіп’ялася на ноги.
— Та ви доїдайте вже. Їхати ще далеко, а я чую в повітрі хуртовину.
Сніг почав падати, коли вони вирушили з Кам’янця — найнижчого і найбільшого з трьох сторожових замків, що захищали шлях до Соколиного Гнізда. Дотоді вже почало сутеніти; пані Міранда запропонувала, чи не повернутися їм до Кам’янця на ночівлю та завершити подорож зі сходом сонця, але Мія не хотіла й чути.
— Снігу може навалити у п’ять стоп заввишки. Східці стануть зрадливі навіть для моїх мулів, — заперечувала вона. — Ні, ліпше нам рухатися далі. Але не поспішати.