— Мосьпані, — сказав здоровань. — Ми її привели.
— Еге ж, — додав одноокий. — Крулерізову хвойду.
Брієнна болісно зіщулилася.
— Навіщо ви мене так кличете?
— Якби мені давали срібного оленя щоразу, як ти казала його ім’я, зараз я був би багатший за твоїх приятелів Ланістерів.
— Але ж то… ви не розумієте…
— Отакої! — зареготав здоровань. — А я чогось гадаю, ми розуміємо більше, ніж вам бажалося б. Від вас, панно, левом аж смердить.
— Ні, це не так!
Наперед вийшов інший розбійник — молодший чолов’яга у засмальцьованому кептарі з овечої шкури. В руці він тримав Вірноприсяжця.
— А оце каже, що так.
Голос його був приморожений вимовою Півночі. Чоловік витяг меча з піхв і поклав перед пані Серце-Камінь. Червоно-чорні рясиці забігали лезом у світлі з паленища посеред печери; але жінка в сірому не зводила очей з маківки — золотої левової голови з рубіновими очима, що сяяли, наче дві червоні зірки.
— Є також оце. — Торос Мирійський витяг з рукава пергамен і поклав його поруч з мечем. — На грамоті печатка короля-хлопчака. В грамоті писано, що її володар їде у королівській справі за дорученням престолу.
Пані Серце-Камінь відклала меча і взяла грамоту.
— Меча мені дали з добрими намірами, — заперечила Брієнна. — Пан Хайме присягнувся Кетлін Старк, що…
— Мабуть, перед тим, як його друзяки перетнули їй горло? — перервав здоровань у жовтому сіряку. — Знаємо ми, чого вартий Крулеріз і всі його присяги.
«Все марно, — зрозуміла Брієнна. — Жодні мої слова їх не пом’якшать.» Але однак відчайдушно кинулася на свій захист.
— Він пообіцяв пані Кетлін повернути її доньок, та коли ми досягли Король-Берега, їх вже не було. Хайме надіслав мене шукати панну Сансу…
— А якби ти її знайшла? — запитав молодий північанин. — Що б тоді зробила?
— Захистила б. Відвезла у безпечне місце.
Здоровань зареготав.
— Куди це? До Серсеї в підземелля?
— Ні.
— Ти бреши, та не забріхуйся. Оцей меч каже, що ти нещира хвойда. Невже ми маємо вірити, що Ланістери роздають золоті мечі з рубінами своїм ворогам? Що Крулеріз доручив тобі сховати дівчину від власної сестри? А папірця з печаткою малого короля навіщо дав? Дупу підтирати? Ще й товариство у дорогу…
Здоровань обернувся, махнув рукою, лави розбійників розступилися, і наперед вивели ще двох бранців.
— Малий, з ласки м’сьпані, був зброєносцем самого Біса, — мовив він до пані Серце-Камінь. — А оцей — лицар зі служби семиклятого Рандила Тарлі, дідько його побий.
Гайла Добича відлупцювали так, що обличчя було годі впізнати. Він запнувся, коли його штовхнули уперед, і трохи не впав, та Подрік підхопив лицаря попід лікоть.
— Пане, — мовив малий похнюплено, побачивши Брієнну. — Тобто пані. Пробачте.
— Тобі нема за що вибачатися, — відповіла Брієнна і обернулася до пані Серце-Камінь. — Хай яку зраду я вчинила на думку ясної пані, Подрік та пан Гайл тут ні до чого.
— Вони леви, — мовив одноокий. — Цього досить. Я кажу: повісити їх. Тарлі повісив два десятки наших. Час уже почепити кількоро його посіпак.
Пан Гайл подарував Брієнні слабеньку посмішку.
— Отакої, панно, — мовив він. — Треба вам було погоджуватися, коли я кликав заміж. А тепер однак помирати, але вам — дівою, а мені — бідарем.
— Пустіть їх на волю! — заблагала Брієнна.
Жінка у сірому нічого не відповіла. Вона знову роздивилася меча, пергамен, корону зі спижу та заліза. Нарешті сягнула рукою кудись собі під щелепу, наче хотіла сама себе вдавити. Але натомість заговорила… моторошним, зламаним, змученим голосом. Лунав він, здавалося, просто з горлянки і нагадував почасти скрегіт, почасти хрипіння, почасти смертну муку останнього подиху. «Мова змученої душі» — подумала Брієнна, а вголос мовила:
— Я не розумію. Що пані кажуть?
— Вони питають ім’я оцього клинка, — відповів молодий північник у овечому кептарі.
— Вірноприсяжець, — відповіла Брієнна.
Жінка у сірому засичала крізь пальці. Очі її нагадували дві червоні жарини, що палали у тіні. Вона вимовила ще кілька слів.
— Ні, кажуть пані. Назви його Кривоприсяжцем, кажуть пані. Його зробили для зради і ницого вбивства. Пані кликатимуть його «Нещирим Другом». Так само, як тебе.
— До кого ж я була нещира?
— До них, — відповів північанин. — Невже гадаєш, пані забули, як ти присягалася їм службою?
Тарфійська Діва присягалася службою лише одній жінці на всьому світі.
— Не може того бути! — відповіла Брієнна. — Моя пані мертва!