«Жодна миша не встоїть перед септоном Джоркеном.» Сем дуже повільно ухопив книжку лівицею, але та була занадто важка і товста. Коли він спробував підняти її одноруч, книжка гучно гепнулася з пухких пальців назад на стіл. Миша зникла за пів-удару серця — тільки шурхнуло. Сем відчув полегшення — він бачив би нічні жахіття, якби розчавив бідолашну малечу.
— А будеш книжки їсти? — суворо мовив він уголос, щоб хоч якось присоромити істоту. «Наступного разу, мабуть, варто взяти більше сиру.»
Сем здивувався, побачивши, як низько вигоріла свічка. То коли ж це він юшку їв: сьогодні чи вчора? «Вчора. Мабуть, що вчора.» Зрозумівши це, він позіхнув. Джон, певно, непокоїтиметься, що з ним сталося, але маестер Аемон зрозуміє. Коли маестер ще не втратив зору, то любив книжки не менше за Семвела Тарлі. Він знав, що це таке: провалитися просто в книжку, де кожна сторінка — наче вікно в інший світ.
З натугою зіп’явшись на ноги, Сем скривився, відчувши колоття голок у литках. Крісло було тверде і врізалося у підкрижжя, коли він згинався над книжкою. «Не забути принести подушку.» Ще краще було б ночувати просто тут — у келії, яку він знайшов майже схованою за чотирма скринями окремих сторінок, що відвалилися від книжок. Але Сем не хотів надовго залишати маестра Аемона самого. Останнім часом той потроху слабшав і потребував допомоги, особливо з круками. Певно ж, при Аемонові служив ще Клідас, але Сем був молодший і порав птахів краще за нього.
Запхавши під ліву пахву стос книжок та сувоїв, а до правиці взявши свічку, Сем посунув підземними проходами, які братчики кликали «жуковинами». Блідий стовп світла вихоплював круті кам’яні сходи, що виводили на поверхню; так Сем дізнався, що вже настав день. Він лишив свічку горіти у стінній заглибині та почав підніматися. На п’ятій сходинці він уже пирхав, а на десятій зупинився перекласти книжки під праву пахву.
Небо нагорі мало колір білого олива. «Снігове небо» — подумав Сем, примружившись угору, і здригнувся незатишно. Він пам’ятав ту ніч на Кулаку Першолюдей, коли упирі та сніговії зійшлися разом. «Та годі тобі боятися, — подумав він. — Ти ж маєш навколо себе присяжних братчиків, не кажучи вже про Станіса Баратеона і його лицарів.» Поруч здіймалися вежі та інші будівлі замку Чорного, карликові проти крижаного громаддя Стіни. Чимала купа людей повзла кригою вгору приблизно за чверть висоти Стіни від землі — там потроху виростали нові звивисті сходи, що мали скоро зустрітися з рештками старих. Пиляння та стукіт молотків лунко відбивалися від льоду Стіни. Джон примушував будівничих працювати вдень і вночі; Сем чув, як дехто скаржився за вечерею: мовляв, воєвода Мормонт ніколи не силував їх так тяжко гарувати. Але ж без величезних сходів не було способу досягти верхівки Стіни, окрім коловоротного ланцюгового витягу. А якщо Семвел Тарлі й ненавидів щось гірше за сходинки, то це підйомну кліть. Він завжди заплющував очі, коли сідав у неї, конче певний, що ланцюг зараз розірветься. Щоразу, як залізо кліті шкрябало по кризі, його серце на хвильку припиняло битися.
«Двісті років тому тут були дракони, — знічев’я подумав Сем, спостерігаючи за повільним підйомом кліті. — Вони просто узяли та й злетіли б на верхівку Стіни.» Королева Алісанна тоді прилетіла до замку Чорного на драконі, а Джаяхаерис, її король, прибув за нею на своєму. Чи не могла Срібнокрилка залишити по собі яйце? А чи може, Станіс знайшов яйце на Дракон-Камені? «Та якби він і мав яйце, то як би зумів його налупити?» Баелор Блаженний молився над яйцями, що належали йому, а інші Таргарієни вдавалися до чаклунства. Та нікого з них не спіткало нічого доброго, крім дурощів та лиха.
— Семвеле, — мовив похмурий голос, — а я по тебе. Наказано привести тебе до князя-воєводи.
Семові на ніс упала сніжинка.
— Джон хоче мене бачити?
— Чи хоче він, чи ні — цього не скажу, — відповів Скорботний Ед Толет. — Я ніколи не хотів бачити половини того, що бачив, зате не бачив половини того, що хотів. Гадаю, хотіння тут геть ні до чого. Але піти таки доведеться. Воєвода Сніговій бажає з тобою говорити, щойно скінчить з Крастеровою дружиною.
— Йолею?
— Нею. Якби моя мамка-годувальниця була на неї схожа, я б і досі висів під цицькою. Та дзуськи — моя мала вуса.
— Для кіз вуса — то звична справа! — вигукнув Пип. Вони з Греном саме виникли з-за рогу, тримаючи в руках довгі луки, а на спини закинувши сагайдаки стріл. — Де тебе носило, Смертяний? Ми тебе за вечерею шукали. Там без тебе ціле смажене теля лишилося нез’їдене.