У кулаку вона затиснула залізну монету. Коли пальці розтиснулися, монета лишилася приліпленою до спітнілої долоні.
Жрець подивився на монету, але не ворухнув і пальцем її узяти. Жебрачка з великими очима теж дивилася. Нарешті чоловік у каптурі мовив:
— Скажи своє ім’я, дитино.
— Солька. Я приїхала з Солепанви на Тризубі.
Обличчя його вона не бачила, та чомусь зрозуміла, що той посміхається.
— Ні, — мовив жрець. — Скажи мені своє ім’я.
— Куріпка, — відповіла вона цього разу.
— Справжнє ім’я, дитино.
— Мати назвала мене Німерією, стара мамка кликала Нім, але прізвисько мені дали Куна…
— Скажи ім’я.
Вона ковтнула.
— Арік. Мене звати Арік.
— Майже. А тепер щиру правду.
«Страх ріже глибше, ніж меч» — нагадала вона собі.
— Ар’я. — Перше слово вона прошепотіла. А тоді кинула в нього своє ім’я рвучко та гордо. — Мене звати Ар’я з дому Старк.
— Саме так, — мовив він. — Але в Домі Чорного та Білого немає місця для Ар’ї з дому Старк.
— Благаю вас, — попрохала вона. — Я не маю куди піти.
— Ти боїшся смерті?
Вона вкусила губу.
— Ні.
— Ану ж погляньмо.
Жрець опустив каптура. Під ним він не мав обличчя, лише жовтий череп з кількома клаптиками шкіри на щоках; з порожньої очниці звивався білий хробак.
— Поцілуй мене, дитино, — прорипів жрець голосом глухим і страшним, наче передсмертне хрипіння.
«Тю, він мене лякати надумав?» Ар’я поцілувала його в те місце, де мав бути ніс, і висмикнула могильного хробака з ока, заміряючись з’їсти. Але той розтанув у руці, наче тінь.
Жовтий череп теж танув на очах, а під ним з’являлося усміхнене обличчя найлагіднішого старенького, якого вона стрічала за життя.
— Ще ніхто не пробував з’їсти мого хробака, — мовив він. — Ти така голодна, дитино?
«Так, — подумала вона, — але мій голод не втамуєш їжею.»
Серсея
З неба падав холодний дощ, фарбуючи мури та споруди Червоного Дитинця кривавою барвою. Королева, міцно тримаючи короля за руку, рішуче протягла його через брудний двір туди, де чекали ноші та супровід.
— Дядько Хайме казали, що я зможу їхати верхи і кидати юрбі монетки! — заперечував малий.
— Хочеш застудитися? — Вона не могла цього дозволити, адже Томен ніколи не був такий міцний та здоровий, як Джофрі. — Твій дідусь бажав би, щоб на його тризні ти виглядав справжнім королем. Ми не з’явимося у Великому Септі змоклі та розкошлані.
«Біда вже те, що я мушу знову носити жалобу.» Чорний колір ніколи їй не пасував — на світлій шкірі він робив її схожою на мерця. Серсея прокинулася за годину до світанку, щоб скупатися та вкласти волосся, і нізащо б не дозволила дощу змарнувати її зусилля.
Усередині ношів Томен відкинувся на подушки і витріщився на струмені дощу.
— Боги плачуть за паном дідусем. Крапельки дощу — то їхні сльози. Так каже панна Джоселин.
— Джоселин Звихт — дурепа. Якби боги вміли плакати, то плакали б за твоїм братом. А дощ — він і є дощ. Засунь краще запони, щоб не наляпало води. В тебе делія з соболями — хочеш, аби змокла?
Томен зробив, як йому веліли. Його слабкодухість непокоїла Серсею: адже король має бути сильним. «Джофрі сперечався б до останнього. Він не корився чужій волі так легко.»
— Не згинай спину, — наказала вона Томенові. — Сиди як король. Випростайся і поклади корону як слід. Хочеш, щоб вона перед твоїм зацним панством злетіла з голови?
— Ні, матінко.
Хлопчик випростав плечі та спину, потягся до королівського вінця, щоб перекласти його на голові. Корона Джофрі була йому завелика. Томен мав схильність до повноти, але зараз якось стух і змарнів обличчям. «Чи добре він їсть?» Не забути б запитати підстолія. Не можна піддавати Томена небезпеці, ба навіть найменшій — тільки не тоді, коли Мирцела в руках у дорнійців. «Та нівроку, ще доросте і до Джофрікової корони.» А поки не доріс, треба зробити меншу — таку, щоб не грозилася проковтнути йому голову. Не забути б викликати золотих справ майстрів.
Ноші потроху підіймалися схилом Аегонового пагорба. Попереду їхало двоє лицарів Королегвардії — білі воїни на білих конях, у білих, просяклих водою корзнах, що важко звисали з плечей. Позаду ноші супроводжувало півсотні ланістерівських стражників у золоті та кармазині.
Томен видивлявся крізь запони на порожні вулиці.
— Я гадав, людей буде більше. Коли батечко померли, всі виходили дивитися на нас.
— Дощ розігнав усіх по домівках.
Король-Берег ніколи не любив князя Тайвина. «А він ніколи і не хотів їхньої любові.» «Любов не з’їси, не купиш за неї коня, не зігрієш палати холодного вечора» — чула вона батькові слова, звернені до Хайме, коли той був не старший за Томена.