Хайме наказав панові Аддаму Марбранду обшукати Шовкову вулицю.
— Зазирніть під кожне ліжко — знаєте ж, як мій брат полюбляв бурдеї.
Напевне, золотокирейникам цікавіше було зазирати не під ліжка, а шльондрам під спідниці. Хайме стало цікаво, скільки нових байстрюків народиться після цього безглуздого обшуку.
Думки мимоволі звернули на Брієнну Тарфійську. «Страхолюдне, тупе, уперте дівчисько.» Майнула думка, де вона може бути зараз. «Даруй їй сили, Батьку, коли твоя ласка.» Мало не молитва… та чи звертався він до бога — до Вишнього Батька, чия визолочена подоба мерехтіла у світлі свічок на тому кінці септу? Чи до трупу, що лежав перед ним? «А втім, чи не байдуже? Жоден ніколи мене не слухав.»
Відколи Хайме стало сили підняти меча, його богом завжди був Воїн. Інші чоловіки уміли бути батьками, синами, чоловіками — та не Хайме Ланістер з мечем золотим, як його волосся. Він був лише воїном — і не бажав ставати ніким іншим.
«Я мав би сказати Серсеї правду. Зізнатися, що це я звільнив нашого меншого братика з цюпи.» А чом би й ні? Он як чудово правда подіяла на Тиріона. «Я убив твого ницого й гидкого сина, а тепер іду вбити батька.» Хайме почув сміх Біса у пітьмі, повернув голову подивитися, але то була лише луна його власного сміху. Він заплющив очі, але негайно розплющив знову. «Не можна спати.» Бо якщо спатимеш, то бачитимеш сни. О, як тоді вишкірявся Тиріон… «Брехлива шльондра… розсувала ноги під Ланселем і Озмундом Кіптюгом…»
Опівночі завіси на Батькових Дверях зарипіли, і один за одним увійшли для відправи кількасот септонів. Деякі були вдягнені у срібноткані ризи та кришталеві коронки Превелебних; їхні нижчі званням браття носили кришталі на шийних ремінцях та білі ряси, оперезані плетеними пасами з семи смуг різних кольорів. Крізь Материні Двері увійшли білі септи зі святої обителі, рядками по сім, тихо виспівуючи псалом. Мороковими Сходами донизу спустилися сестри-мовчальниці. Служниці смерті були вдягнені у сіре, на головах мали каптури, на обличчях — шалики, з-під яких виднілися тільки очі. З’явився також натовп святих братів у рясах брунатних і горіхових, а коли й з нефарбованої дерги, підперезаних конопляними мотузками. У деяких на шиях висіли молоти Коваля, інші несли миски для милостині.
Жоден із велебного натовпу не звернув на Хайме жодної уваги. Вони зробили септом коло, вклоняючись перед кожним з семи вівтарів до одного з семи уособлень божої благодаті. Кожному з богів вони приносили жертвенні дари, кожному співали псалом. Чисто і урочисто лунали їхні голоси. Хайме заплющив очі послухати спів, але знову розплющив, коли почав хилитися набік. «Я й не знав, як стомився.»
Від його попереднього бдіння минуло вже багато років. «Я тоді був молодий — хлопчина п’ятнадцяти років.» Обладунку того разу на ньому не було — тільки проста біла сорочка. Септ, у якому він перебув ніч, за величиною ледве сягав третини будь-якої з семи нав Великого Септу. Хайме тоді поклав меча на коліна Воїнові, скинув свій обладунок купою коло його ніг і став на коліна перед вівтарем на грубій кам’яній підлозі. До світанку його коліна були стерті й скривавлені.
— Всі лицарі, Хайме, мусять проливати кров, — мовив пан Артур Дейн, коли її побачив. — Кров — то печатка, що скріплює нашу вірність і відданість.
На світанку пан Артур ударив його по плечі; блідий клинок був такий гострий, що навіть легкий дотик прорізав Хайме сорочку і теж пустив кров. Але Хайме того не відчув. На коліна став хлопчик; підвівся з них — лицар. «Юний Лев, не Крулеріз.»
Але те сталося дуже давно, і той хлопчик помер багато років тому.
Хайме не міг сказати, коли скінчилися відправи. Може, він заснув навстоячки і не почув. Коли велебні витяглися з септу довгою вервечкою, у Великому Септі знову запанувала тиша. Свічки нагадували стіну палаючих у пітьмі зірок; повітря просмерділося смертю. Хайме поворушив рукою на руків’ї золотого меча. Може, й варто було віддати варту панові Лорасу. «Серсея б шаленіла.» Лицар Квітів був ще зовсім хлопчик — пихатий та марнославний — але мав у собі зернину майбутньої величі. Він напевне скоїть звитяги, варті запису в Білу Книгу.
Коли бдіння скінчиться, на нього чекатиме Біла Книга з розкритими у німому докорі сторінками. «Краще я порубаю ту кляту книжку на шматки, ніж писатиму в ній брехню.» Але якщо не брехати, то що лишається, крім правди?
Перед ним постала жінка.
«Знову дощить» — подумав він, коли побачив, яка вона змокла. Вода стікала її киреєю, збиралася калюжею коло ніг. «Як вона сюди дісталася? Я й кроків не чув.» Вдягнена жінка була як служниця з корчми чи шинку: важка кирея грубого плетива, погано, з плямами, пофарбована у брунатне, розкошлана при подолі. Обличчя ховав каптур, але Хайме бачив танок свічних вогників у зелених озерах очей — і щойно жінка ворухнулася, як він її упізнав.