— Трапези? — Тирела наче застукали зненацька. — Та мабуть… певно ж, це велика шана для нас… для моєї пані дружини та мене самого…
Королева вичавила з себе посмішку і кілька приязних слів. Та коли Тирел відкланявся, а Томена відіслали з паном Аддамом Марбрандом, вона рвучко обернулася і люто накинулася на Хайме.
— Гей, білий лицарю! Ти п’яний чи просто мариш? Ну ж бо розкажи, на біса мені вечеряти з цим зажерливим дурнем та його дрібноголовою дружиною? — Вітер смикнув і поворушив її золоте волосся. — Я нізащо не призначу його Правицею, якщо ти цього…
— Тирел тобі потрібен, — перебив її Хайме, — але не тут. Попрохай його захопити для Томена Штормолам. Підлестися трохи: скажи, що потребуєш його допомоги на полі битви, що хтось же має замінити батька у справах війни. Мейс вважає себе могутнім воїном і неабияким полководцем. Зрештою він або віддасть тобі Штормолам, або змішає справу з лайном і виставить себе дурнем. У кожному разі тобі ж краще.
— Штормолам? — Серсея замислилася над його словами. — Так-то воно так… але князь Тирел яснісінько дав мені зрозуміти, що не поїде з Король-Берега, доки Томен не одружиться з Маргерією.
Хайме зітхнув.
— То нехай одружаться. Томенові не судилося здійснити цей шлюб на ложі ще кілька років. А поки цього не сталося, їхній союз завжди можна скасувати. Подаруй Тирелові весілля, і хай забирається геть гратися у війну.
Сторожка посмішка поповзла сестриним обличчям.
— Облога — справа небезпечна, — промуркотіла вона. — Хтозна… у шаленстві війни ясновельможний князь вирійський може навіть і життя згубити…
— На війні всяке буває, — погодився Хайме. — А надто якщо йому цього разу передчасно урветься терпець, і він полізе на приступ брами.
Серсея кинула на нього довгий проникливий погляд.
— Знаєш, — нарешті мовила сестра, — на якусь мить мені здалося, що я чую нашого батька.
Брієнна
Брама Сутіндолу була зачинена і засунута. Крізь досвітній морок тьмяно біліли мури міста, на їхніх бойових ходах рухалися, наче примарні вартові, пасма туману. Ззовні коло брами скупчилося з тузінь гарб та возів, чекаючи на схід сонця. Їй уже давно боліли литки; злізти з коня і розім’яти ноги було приємно. Невдовзі з лісу викотився з гуркотом ще один віз. Коли небо почало світлішати, черга вже простяглася на півверсти.
Селяни кидали на неї зачудовані погляди, та жоден не заговорював. «Це мені личить говорити до них першою» — сказала собі Брієнна. Але ж їй завжди було важко почати розмову з незнайомцем. Ще дівчинкою вона звикла соромитися усього, а довгі роки кпинів та зневаги ту звичку лише зміцнили. «Треба ж питати про Сансу — бо як іще я її знайду?»
Зважившись, Брієнна прочистила горло.
— Добродійко, — звернулася вона до жінки на возі з ріпою, — чи не бачили ви, часом, дорогою мою сестру? Юну діву, тринадцяти років, обличчям гожу, з блакитними очима та брунатно-рудим волоссям. У супроводі може мати лицаря-п’яницю.
Жінка лише хитнула головою, а чоловік її додав:
— Ну, коли з лицарем, то вже не діва — хоч на гроші закладайся. А чи має бідне дівча якесь ім’я?
Брієнні чомусь на думку нічого не спадало. «Треба вже вигадати їй якесь ім’я.» Згодилося б усяке, але не вигадувалося жодного.
— Не має? Ну таке діло… на шляхах нині повно безіменних дівчат.
— На цвинтарях іще більше, — додала його дружина.
Коли зайнявся світанок, на мурах з’явилися стражники. Селяни видерлися на свої вози та ляснули віжками. Брієнна теж сіла верхи і озирнулася. Більшість черги, що чекала в’їзду до Сутіндолу, складали селяни з садовиною та городиною на продаж. Двійко заможних міщан сиділи на чистопородних кобилах кроків за десять позаду, а ще далі виднівся худорлявий хлопчина на непоказному строкатому коникові. Двох лицарів ніде не було видно, як і пана Шадріка Скаженого Повха.
Стражники махали возам проїжджати, ледве кидаючи погляд; але коли брами досягла Брієнна, їх наче громом ударило.
— Ану стій! — верескнув сотник. Двійко вояків у кольчугах схрестили списи, загородили вхід. — Кажи, чого треба у місті!
— Шукаю князя Сутіндолу або його маестра.
Сотникові очі зупинилися на її щиті.
— Чорний кажан Лотстонів. Лиховісний знак.
— Він не мій. Я хочу перемалювати щита.
— Та невже? — Сотник почухав неголене підборіддя. — Щастить вам: у мене сестра таку роботу робить. Шукайте її у хаті з мальованими дверми, через вулицю од «Семи мечів».
Він махнув до своїх стражників.
— Пустіть жіночку, хлопці. Хай собі їде.