— Чоловіки тебе завжди зневажатимуть, — казав він, — і з гордощів бажатимуть перемогти швидко, аби ніхто не казав, що якась жінка зуміла гідно протриматися проти них бодай трохи.
Вийшовши у світ, Брієнна швидко зрозуміла, що майстер-мечник мав рацію. Навіть Хайме Ланістер налетів на неї у той самий спосіб — тут-таки у лісі побіля Дівоставу. Якщо буде на те божа ласка, Скажений Повх зробить ту саму помилку. «Може, він і гартований лицар, — подумала вона, — але ж не Хайме Ланістер.» І вийняла меча з піхов.
Але до розгалуження двох доріг під’їхав зовсім не каштановий бойовий кінь пана Шадріка, а старий та виснажений строкатий з худорлявим хлопчиною на спині. Коли Брієнна побачила коня, то відступила назад, збентежена. «Якийсь малий, та й годі, — подумала вона, але тут побачила обличчя під каптуром. — Хлопчина з Сутіндолу. Той, який у мене влетів. Це він.»
Хлопчик не кинув на руїни замку навіть погляду, натомість роздивився спершу одну дорогу, потім іншу. Повагавшись хвилину, він повернув коняку головою до пагорбів і потрусив собі далі. Брієнна дивилася, як він зникає під пеленою дощу, аж раптом втямила, що бачила того ж самого хлопця у Росбі. «То він мене вистежує, — подумала вона. — Але в цю гру можна гратися удвох.» Брієнна відв’язала кобилу, видерлася у сідло і рушила слідом.
Малий дорогою витріщався на землю, пильнуючи колії, заповнені дощовою водою. Дощ заглушив Брієннине наближення, та й каптур, без сумніву, зробив свій внесок. Хлопець навіть не глянув собі за спину, доки Брієнна ристю не підлетіла до нього ззаду і не ляснула старого коня по крижах плащиною свого меча.
Кінь став дибки, худорлявий малий полетів з його спини на землю, тріпотячи полами киреї, наче крилами. Прилетів він у грузьке болото, а коли так-сяк випростався з брудом та бурою мертвою травою між зубів, над ним стояла Брієнна з мечем у руці. Хлопець був, поза сумнівом, точнісінько той самий — вона упізнала ячмінь на оці.
— Хто ти такий? — завимагала вона.
Малий заворушив губами, але нічого не відповів, лише вирячив очі завбільшки мало не з куряче яйце.
— П-п-п… — було все, на що він спромігся. — П-п-п…
Хлопець затремтів, аж зателенькали ланки кольчуги.
— П-п-п…
— Просиш? — перепитала Брієнна. — Ти мене про щось просиш?
Вона приставила вістря меча малому до борлака і проказала:
— Це я тебе красно прошу розказати мені, хто ти такий і навіщо мене переслідуєш.
— Не п-п-прошу. — Хлопець запхав палець до рота і виколупав звідти грудку грязюки, відпльовуючись. — П-п-под. Мене так звати. П-п-подрік П-пейн.
Брієнна опустила меча, зненацька відчувши напад співчуття до малого. Вона пам’ятала той день у Надвечір’ї, молодого лицаря з трояндою в руці. «Він приніс її подарувати мені.» Принаймні так їй сказала септа. Брієнна мала лише привітати гостя у батьковому замку. Йому було вісімнадцять років, довге руде волосся спадало на плечі. Їй було дванадцять, її стан міцно стягувала нова негнучка сукня, груди прикрашали гранати. Вони були однакові на зріст, але Брієнна не зуміла ані подивитися йому в очі, ані проказати прості слова, яких її навчила септа. «Пане Ронете. Вітаю вас у палатах мого вельможного батька. Така втіха — нарешті побачити ваше обличчя.»
— Навіщо ти за мною їдеш? — завимагала вона. — Тебе надіслали шпигувати? Хто твій хазяїн: Варис чи королева?
— Ні. Жоден. Ніхто.
Брієнні здалося, що хлопчині років десять, та вона знала точно, що вік дітей на око вгадувати не вміє. Їй завжди здавалося, що діти молодші, ніж є насправді — можливо, тому, що вона сама змалку була завелика для своїх літ. «Якби ж просто дівка дебела була, — казала септа Роела, — а то наче парубок.»
— Цей шлях надто небезпечний для самотнього хлопчини.
— Не для зброєносця ж! Я його зброєносець. Правиці.
— Князя Тайвина? — Брієнна вклала меча до піхв.
— Ні. Іншого Правиці. Попереднього. Його сина. Я бився з ним у битві. Кричав «Півпан! Півпан!»
«Зброєносець Біса?!» Брієнна не знала навіть, що Біс мав зброєносця. Тиріон Ланістер не був лицарем. Напевне, йому належала якась служба… джура, покойовий, чашник… зрештою, хтось мав одягати таку поважну особу… «Але зброєносець?!»
— Навіщо ти за мною стежив? — спитала вона. — Чого тобі треба?
— Щоб знайти її. — Хлопчина став на ноги. — Його пані. Ви ж її шукаєте. Брелла мені сказала. Вона його дружина. Не Брелла, пані Санса. Я подумав: якби ви її знайшли…
Обличчя його скривилося у раптовому нападі.
— Я його зброєносець, — повторив малий, не зважаючи на струмені дощу, які спливали обличчям, — а він кинув мене напризволяще.