— Він убив мою матінку! Я хочу, щоб він летів!
Долоні малого здригалися дедалі небезпечніше, а тоді почали сіпатися і плечі. Голова його смикнулася, зацокотіли зуби.
— Летів! — заверещав Роберт. — Летів, летів!
Руки й ноги юного князя навіжено зателіпалися. Лотор Брюн прожогом кинувся до помосту і встиг саме вчасно, щоб підхопити малого, який вже падав з престолу. Маестер Колемон відставав хіба на крок, хоча вдіяти майже нічого не міг.
Безпорадна разом із рештою присутніх, Санса могла лише стояти і дивитися, як перебігає напад. Одна з Робертових ніг влучила панові Лотору просто у обличчя. Брюн вилаявся, але тримав хлопця міцно, поки той судомився, вимахував кінцівками і мочив собі штани. Гості не сказали ані слова; князь Нестор вже бачив такі напади раніше. Минуло чимало часу, поки судоми почали слабшати; спостерігачам він видався мало не вічністю. Наприкінці юний князь був такий слабкий, що не міг стояти.
— Заберіть їхню вельможність до ліжка і пустіть кров, — наказав князь Петир.
Брюн підняв малого на руки і поніс геть із палати. Маестер Колемон рушив слідом, хмурніючи лицем.
Коли їхні кроки завмерли, висока палата Соколиного Гнізда принишкла у цілковитій тиші. Санса чула, як ззовні стогне вечірній вітер, як шкрябається у Місячні Двері. Їй було дуже холодно, тіло виснажила втома. «Невже я мушу розповідати все спочатку?» — тривожилася вона.
Але, напевне, гостям вистачило почутого, бо князь Нестор прочистив горло і басовито загуркотів:
— Я того співця незлюбив з першого погляду. Казав я пані Лізі: відішліть його геть. Безліч разів просив, наполягав…
— Ви завжди давали нашій пані розумні та добрі поради, шановний князю, — мовив Петир.
— Але вона на них не зважала, — пожалівся Ройс. — Так-сяк вислуховувала, щось бурчала у відповідь, а робила своє.
— Моя пані дружина аж занадто довіряла цьому світові. — Петир казав так ніжно, що Санса й справді могла б повірити, наче він її кохав. — Ліза не вміла бачити у людях зло, саме тільки добро. Марільйон співав солодких пісень, і вона думала, що норовом він теж добрий та лагідний.
— А насправді він нас свинями лаяв, — устряг пан Альбар Ройс. Прямодухий та широкий у раменах лицар голив підборіддя, але мав чималі цупкі та чорні бурці, що облямовували його просте грубе обличчя, наче живоплоти. Загалом пан Альбар виглядав молодшою змальовкою зі свого батька. — Склав пісню про двох свиней, що риються під горою і жеруть соколиний послід. Це він так про нас! А коли я йому сказав, він засміявся і відповів: «Та годі вам, паночку добрий! Це просто пісенька про свиней.»
— З мене він теж кепкував, — буркнув пан Марвин Видзвін. — Паном День-Делень величав. А коли я присягнувся вирізати йому язика, утік і заховався за спідницями пані Арин.
— Він так часто робив, — додав князь Нестор. — Співець був боягуз, але прихильність пані Арин зробила його зухвалим аж до краю. Вона його вдягла, наче вельможного панича, подарувала золоті персні та пас із місячними каменями.
— І навіть улюбленого сокола князя Джона. — В лицаря, який це сказав, на жупані виднілися шість білих свічок дому Восколив. — Його вельможність любив того птаха — подарунок від самого короля Роберта.
Петир Баеліш зітхнув.
— Так, він поводився негідно, — кивнув головою намісник Долини, — і я вже був поклав тому край. Ліза погодилася відіслати його геть. Саме для того вона викликала його сюди того дня. Я мав би бути поряд із нею, але навіть уявити не міг… це ж виходить, я її сам убив!
«Ні! — жахнулася Санса, — не кажи такого, не кажи їм, так не можна.» Але Альбар Ройс затрусив головою:
— Ні, мосьпане, ви не повинні себе винуватити.
— То була справа рук співця, — погодився його батько. — Приведіть його, князю Петире. Покладемо вже край цьому прикрому негараздові.
Петир Баеліш опанував себе і відповів:
— Як забажаєте, пане мій.
А тоді обернувся до стражників, наказав їм, і скоро співця привели з в’язниці. Разом зі співцем прийшов наглядач в’язниці Морд — огидна потвора з крихітними чорними очицями і перекошеним, порубаним обличчям. Одне вухо і частину щоки йому відтяли у якійсь битві, але лишилося ще пудів з вісім блідої, наче в мерця, плоті. Одяг на ньому сидів погано і тхнув давнім, гнилим, гидким смородом.
Марільйон, на відміну від Морда, виглядав майже вишукано. Хтось навіть скупав його у лазні та вдяг у небесно-лазурові штани і вільну білу сорочку з пишними рукавами, підперезану сріблястим пасом, подарованим колись пані Лізою. Білі рукавички ховали його руки, біла шовкова пов’язка рятувала вельможне панство від споглядання його очей.